«Коли я востаннє була на морі?» – запитала чоловіка крізь сльози Мирослава.
«Я тобі зрадила… подумки»
У Мирослави все було «на кант». Ідеальна чистота в квартирі. Меблі, штори, колір стін підібрані гармонійно та вишукано. А ще вона чудово готує. Євген, чоловік, вчорашнього борщу їсти не буде. Хоч і вважають, що наступного дня він смачніший
Євген Петрович — чиновник середньої ланки. Правда, веде себе так, наче бозна–яке велике цабе. Вдома також керує. Дружиною. Син пішов із дому. Живе зі своєю дівчиною. І це Євгенові дуже не подобається. Батько із сином уже рік як посварені.
— У нинішньої молоді принципи інші, — захищала сина Мирослава. — Краще хай поживуть разом, придивляться одне до одного, ніж розлучатися ледь не одразу після весілля, як то буває.
— Олег мене осоромив. Я на керівній посаді. Що люди подумають?
Оте «що подумають люди» зробило жінку нещасливою. Вона довго цього не усвідомлювала, аж поки…
Мирослава могла зробити кар’єру. Але свекри наполягали, що це пріоритет для чоловіка. І Євген так думав. Мирославин батько не погоджувався:
— Доню, колись пошкодуєш. Ти цікаво пишеш. Можеш стати гарною журналісткою. Університет закінчила. Це ж була твоя мрія.
— Євгенові не подобається, що мені доведеться їздити у відрядження, повертатися пізно додому. Різні зустрічі… Ревнує. І взагалі, мені до душі робота коректора.
— Дарма ти вийшла заміж так рано. Ще й за такого…
Склалося якось так: Євгенова рідня давала вказівки, а Мирославина усім дітей забезпечувала. І квартиру купили. І все «начиння». Свекруха лише пантрувала, чи холодильник не порожній, чи пороху на меблях нема, чи відпочиває її син після «тяжкої» роботи. І так — роками…
Після чергового Євгенового прохання «Миросю, принеси вечерю в кімнату, бо нинішній футбольний матч дуже важливий», Олег не стерпів:
— Хіба мама тобі наймичка? Доки будеш нею помикати? «Принеси, прибери, попрасуй…»
— А ти помовч! На те вона жінка.
— Якби ти маму любив чи хоча б поважав…
Євген скипів. Розкричався на сина. Пропустив момент, коли забили гол. І це остаточно вивело його із себе:
— Геть з моїх очей! Вчити мене будеш, шмаркач.
Олег сказав батькові все, що хотів. Зібрав речі. Гримнув дверима. Відтоді й живе зі своєю дівчиною.
Євген синові не пробачив. Ще й батьки накоськували: мовляв, Мирослава винна, що виховала такого хлопчиська.
Жінка просила піти на примирення. Але Олег був проти.
— Мамо, через нього ти не зробила кар’єри. Через нього в тебе нема подруг. Коли ти востаннє була в театрі? На морі? Коли купувала модні обновки?
Мирославу ця розмова зачепила. Син сказав їй те, про що не хотіла і собі зізнатися.
— Може, нам на море поїхати? — завела розмову з чоловіком.
— Яке море? Я машину хочу поміняти. І семінар у мене незабаром. У столиці. А ти… ти ж казала, що в коридорі паркет треба поциклювати.
Мирослава промовчала. А наступного дня оновлювала свій гардероб.
Купила валізку. Попросила відпустку на наступний місяць. І радилася з бухгалтеркою, куди краще поїхати на відпочинок. Маргарита Бориславівна в цій справі експерт.
— Я їду на море! — ошелешила чоловіка Мирослава.
— А… Як? Куди? Я не можу… Ти що, сама поїдеш? Це жарт?
— Ні, це правда. Поїду сама.
— На море вона сама їде! Що люди скажуть?!
— А я цим більше не хочу перейматися…
— Я ж не остання людина… Я…
— Я також не остання людина, Євгене. Затям це!
…Вона насолоджувалася сонцем і морем. Відпочивала від причіпливого Євгена та від «що скажуть люди». Спостерігала за щасливими парами. І подумки… Подумки уявляла себе на місці ось тієї незнайомки. Як закохано дивиться на неї чоловік. Як ніжно підтримує під руку на сходах. Вона — тендітна, дрібненька. Він виглядає біля неї велетнем. Вона світиться щастям…
Брюнетка викручує довге волосся. Чоловік огортає її великим рушником. Цілує мокрі коси. Так романтично… Мирослава підглядає за чужою любов’ю. Уявляє себе на місці щасливиці…
Ось ці двоє люблять гуляти біля моря вечорами. Тримаються за руки, як молодята. А вже обоє сиві. Про таких складають вірші поети…
Зателефонувала бухгалтерка. Поцікавилася, чи сподобалося місце, яке порекомендувала. Пожартувала, чи не завела бува курортного роману. Євген не телефонував. Образився…
…Ось і останній день відпочинку. Мирослава прощалася з морем. Йшла пляжем, залишаючи вервечку самотніх слідів на мокрому піску. Призахідне сонце купалося в теплій воді. Було гарно і сумно. Назустріч прямував літній чоловік з дружиною. Як завжди, трималися за руки. Порівнялися з Мирославою.
— А ми давно спостерігаємо за вами, — сказала незнайомка. — Хотіли запросити до свого скромного товариства, але… не могли порушити вашої самотності. У вас щось трапилося?
— Так. Я…
Махнула рукою. Пришвидшила крок. Не змогла вимовити, що нещаслива. Не сміла плакати при чужих людях. Пригадала, як після одного із семінарів знайшла в кишені у Євгена візитівку з губною помадою. Поцілунок, очевидно, залишила її власниця. Вдала тоді, що нічого не помітила.
І не могла пригадати, коли востаннє чоловік освідчувався їй, дарував квіти, був ніжним та уважним…
Євген відчув, що Мирослава повернулася з відпустки іншою. Це була його дружина, але начебто інша жінка. Вона не кинулася витирати пил. Готувати перше–друге–третє. Наступного ранку не летіла на ринок… Найперше, що спало Євгенові на думку, — Мирослава на морі закрутила роман.
— Ну, розказуй, — мовив невдоволено.
— Я тобі зрадила… подумки. Багато разів. І не хочу до тебе повертатися…
Ольга ЧОРНА.
