Волинянка носила під серцем дитину, а в грудях — ​злоякісну пухлину

Її материнське щастя далося дорогою ціною

Коли ми познайомилися, у Марії було двоє діток. Розповідала, що старшенькому не виповнилося ще й року, як вона завагітніла донечкою. Десь на п’ятому місяці виявила невелику гульку в молочній залозі. Не відтягуючи, пішла обстежуватися.У Луцьку мамолог Володимир Федорчук запідозрив, що утворення, ймовірно, злоякісне. Скерували до Києва в Інститут раку, де цей діагноз підтвердила біопсія (дослідження ураженої тканини).

— Тоді рак у вагітних був менш поширеним, аніж нині. В області подібні випадки траплялися рідко.Тому видаляли мою пухлину столичні онкологи.Операцію зробили на Водохреще, а подальше лікування вирішили відкласти, щоб не нашкодити дитині. Наприкінці квітня я народила Аню. Відразу з пологового пішла на хіміотерапію, потім тривалий час проходила опромінення на старому допотопному апараті, який постійно виходив із ладу. Мені, 27­річній, було важко змиритися, що я стала лисою, безсилою, допікала депресія. Щоб відволіктися від важких думок і тривог, почала цікавитися діяльністю організацій, створених задля боротьби з раком. Вирішила випробувати і свої можливості. Спасибі моїй турботливій матусі, яка і моїх дітей доглядає, і у всьому мене підтримує, — ​з вдячністю каже жінка.

Тепер, як і під час нашої першої зустрічі, Марія, спілкуючись, раз по раз поправляє неслухняні кучерики: знову волосся після «хімії» відростає і видається чужим. Твердження про те, що снаряд удруге не падає в одне і те ж місце, як виявилося, в онкології не спрацьовує. Через 10 років активного, насиченого подіями й успіхами життя підступна хвороба знову нанесла удар.

« Видалення молочної залози — ​не трагедія. »

І треба ж було, щоб це сталося у той час, коли молода жінка купалася в щасті, любові. Вдруге вийшла заміж, народився маленький Даня. Чоловік готовий був на руках носити, старші діти тішились братиком, батьки — ​внуком. Раділа кожній миті, кожному дню, світилася від кохання, бажання жити, працювати, втілювати мрії. А тут — ​наче грім із неба у погожий день: повернувся рак молочної залози.

— Я дуже відповідально ставлюся до здоров’я. Регулярно проходила обстеження. Коли минуло 5 років після хвороби, здавалося, можна зітхнути з полегшенням. Але як носила під серцем Даню, то дуже пильно стежила за змінами в організмі, в молочних залозах, неодноразово проходила комп’ютерну томографію, інші дослідження. Сучасні апарати не «побачили» загрози, а от чутливі пальці досвідченого лікаря-­онколога на місці шраму після попереднього хірургічного втручання діагностували новоутворення. Це сталося через кілька місяців після народження третьої дитини, — ​згадує Марія Адамчук­Коротицька.

«Навіть після ампутації груді вважаю себе везучою…»

— По­перше, хворобу в обох випадках виявили на ранній стадії. По­друге, маю чоловіка, який, незважаючи ні на що, каже, що я в нього найкрасивіша. Щодня зігріває його любов, турбота. Тішуся своїми дітьми. Радію, що і сама є дитиною, маючи найкращих у світі батьків. Відчуваю щастя, коли вдається допомагати іншим. Для цього й заснувала Фонд боротьби з раком. Тож навіть після ампутації груді вважаю себе везучою, — ​не падає духом наша співрозмовниця, ховаючи за усмішкою згадки про пережитий біль.

У найскладніші моменти лікування, коли доводилося рятуватися опіоїдами, Марія думала про те, що далеко не всі хворі мають доступ до таких препаратів. «Одна з ситуацій, коли на мене «нападають воші» і бере злість, — ​це коли я чую фразу на кшталт «не будемо знеболювати морфіном (чи ще чимось), бо стане наркоманом». У правильних лікарів і в нормальних медичних закладах існує непорушне правило: «Не можна терпіти біль!»— написала жінка на своїй сторінці у фейсбуці, перелічуючи по пунктах, як домогтися призначення опіоїдних анальгетиків.

Їй ці ін’єкції вдома робив чоловік Роман Коротицький — ​учасник бойових дій на Сході України, який був на війні в найважчі роки. Але бачити страждання коханої жінки — ​найгірше випробування. Розуміючи це, Марія трималася мужньо, намагалася не скаржитися, навпаки, жартувала про «кайф» після чергової дози.

 

— При мамі не знімала перуки й не роздягалася. Я їй не казала дуже довго про те, що рак повернувся. Цього разу мені хотілося вирішити проблему радикально, тому хвору молочну залозу повністю видалили. Хірургічне втручання провів досвідчений спеціаліст обласного центру онкології Володимир Федорчук. Пластику грудей Рома мене попросив не робити. Чоловік не хоче, щоб я пережила ще дві операції і відповідно два наркози задля корекції зовнішності. Я з ним погодилася, бо й справді, видалення молочної залози — ​не трагедія, головне, щоб голова була на місці. Ношу спеціальний бюстгальтер, який імітує природні форми, інакше від нерівномірного навантаження болить спина, — ​не приховує болючої правди наша співрозмовниця.

Зізнається, що робить це задля того, аби додати іншим жінкам із онкозахворюваннями впевненості й сили. Власним прикладом намагається переконати: рак — ​не вирок. Під час нашого спілкування Марія розповіла, що вже завершує останній курс хіміотерапії. Рука і бік ще поболюють. Але впродовж усього періоду лікування намагалася працювати. І чоловік Роман, прагнучи вберегти дружину від надмірних навантажень, включився у громадську роботу, взяв на себе частину її обов’язків.

Читайте також: Лікар, який першим вакцинувався від коронавірусу на Волині, закликав земляків робити щеплення

— Коли «СтопРак» став «Фондом боротьби з раком», ми, окрім дітей, почали працювати ще й із дорослими. Головне завдання — ​популяризувати обстеження, які можуть виявляти онкологічні захворювання на ранніх стадіях. Ведемо активну просвітницьку роботу, організовуємо виїзди лікарів у села. Бо тільки так можна зменшити смертність від цієї недуги, — ​каже Марія Адамчук­Коротицька.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.