У Донецькому аеропорту Павло пробув дві ротації: після виходу отримав свій другий орден «За мужність».
Кіборг із Рожища: «Друга Володю я впізнав лише по одягу… голови не було»
Волинянин Павло Чайка консультував кримського режисера Ахтема Сеітаблаєва на зйомках фільму про захисників Донецького аеропорту
На фронті все відбувається буденно, і через це дуже страшно. Випустили залпи градів і вони пошматували людські тіла. Все… Тому й Павло Чайка згадує про війну, у першу чергу, — як про біль за загиблими товаришами
Він — капітан ЗСУ, кіборг, народний Герой України, повний кавалер ордена «За мужність», яким став у 26 років. З початку війни пройшов фактично усі гарячі точки російсько–українського конфлікту. Двічі поранений. Був командиром взводу 79–ї аеромобільної бригади, має позивний «Сігл». Пережив важкі бої під Зеленопіллям, у Донецькому аеропорту і на Дебальцівському плацдармі.
Війна почалася з Криму
Я би впізнала Павла просто по очах навіть посеред вулиці, незважаючи на те, що бачила його лише на фото в соцмережах. Він дивиться так, ніби виймає душу. Стоїть у холі університету і усміхається. Знову ж таки очима. Поки піднімаємося на четвертий поверх, рожищанин весь час жартує, а я собі думаю про його рани. Чи болять вони? Ми сідаємо у кабінеті й говоримо про війну.
— Там, на фронті, я зрозумів, що нічого важливішого за життя і здоров’я у людини немає, — говорить Павло. — Мої батьки працюють в лікарні у Рожищі. Я вдячний їм за те, що вони дали мені можливість зробити фаховий вибір самостійно. У чотирнадцять пішов навчатися до Волинського обласного військового ліцею, у ВНУ імені Лесі Українки закінчив факультет «правознавство». Служив у Миколаєві у десантних військах, залишився на контракт, потім працював у миколаївському «Беркуті», але все ж вирішив, що повернуся в армію.
Для бійця 79-ї аеромобільної бригади випробування війною почалося ще з Криму. За тривогою підрозділи з Миколаєва висунулися до Армянська, потім — на Чонгар, надалі патрулювали узбережжя. Там десантникам довелося витримувати провокації так званих зелених чоловічків.
— Ми відразу побачили, що проти нас стоять російські війська, — згадує Павло Чайка. — Вони навіть вертольотами залітали на нашу територію. Був випадок, коли на Арабатській стрілці переплутали підрозділи і сіли біля нас два гелікоптери. До них підійшов наш командир, показав шеврон на плечі з жовто–блакитним прапором. Це були чеченці, які просто помилилися з посадкою на 200 метрів.
Згодом надійшла команда їхати на Донеччину: Вугледар, Слов’янськ, Червоний Лиман. Своє перше поранення Павло отримав саме там. І свій перший орден «За мужність».
«Сфотографуйся мені біля моря»: правду для батьків відкрив фейсбук
– 3 червня 2014–го поблизу Червоного Лиману нас зупинили гранатометним вогнем, — згадує рожищанин. — Того дня із засідки, що влаштували нам на дев’ятому блокпосту, вдалося вийти з мінімальними втратами — залишилися без одного бійця, сімнадцять моїх побратимів були поранені. Масований вогонь зупинив усю колону. Ми залишилися на передовій, метрів за сто від наших. Я з хлопцями почав відходити до найближчого БТРа. Одна граната відбилася від машини і розірвалася переді мною. Я впав, дивлюся, капає кров — в обличчя і ногу потрапили осколки. Але ми помаленьку добралися до дитячого табору «Берізка». А вже потім мене госпіталізували.
Павло від реабілітації відмовився, поїхав у зону бойових дій. Там залишився його взвод. Шви на нозі почали розходитися, але він мазав їх зеленкою, перемотував еластичним бинтом. Хлопці дзвонили кожного дня. До лінії фронту дістався третього липня, але відразу потрапив в оточення під Мар’їнкою. З нього виїхав на російському КамАЗі, який 79–та бригада відбила у бою. Машина була додатково обшита металом і оснащена закріпленим мінометом. Хлопці відремонтували «трофей» і їздили ним на бойові операції. Цим же КамАЗом вони приїжджали на ротацію в Миколаїв. На бортах залишили напис «Власність 79–ї. Не чіпати!». Зараз вона служить у першому батальйоні, взводі забезпечення.
Коли ти дозволяєш прикрити спину — це найбільша довіра, яка може бути до людини. На війні усім страшно, але намагаєшся опанувати себе і виконувати роботу.
Ніхто з рідних Павла не знав, що він перебуває в АТО. Дізналися лише після того, як волонтер Юрій Бірюков розмістив у Facebook пост з його фотографією після першої ротації в ДАПі.
— Казав, що охороняю військові склади у Вознесенську, але батько засумнівався: що то за армія, у якій розвідка склади стереже? — розповідає рожищанин. — Потім говорив, що поїхав на навчання в Одесу. Але правда відкрилася випадково під час виборів до Верховної Ради наприкінці жовтня 2014 року. Мама чергувала на виборчій дільниці як спостерігач. Дивилася стрічку фейсбук і тут натрапила на публікацію Юрія Бірюкова. Як зараз пам’ятаю: телефоную, а мама каже: «Сфотографуйся мені біля моря», і я зрозумів, що батьки все знають.
«Найтяжчий момент — втрачати друзів, я кричав несамовито»
Другий орден — за Донецький аеропорт, де Павло пробув дві ротації. А потім воював за Дебальцеве.
— Мали летіти на допомогу хлопцям у ДАП, але через густий туман літаки не змогли піднятись, — говорить боєць. — А це якраз 20 січня, аеропорт обвалюється. Для нас найняли звичайні автобуси, ми повантажилися у них без бронетехніки. Поїхали на Донецьк, до Селідова, а там Водяне–Опитне. Зранку збиралися вже додому, як отримали команду прочищати дорогу на Дебальцеве. Це було 11 лютого. Приїхали під Світлодарськ і зранку пішли відбивати село Логвинове. Із 41 чоловіка, які були у взводі, вийшло 40. Знову ж мене там сфотографував «Майк» — Максим Миргородський, зараз командир 95-ї бригади. Надіслав Юрію Бірюкову, а той вже поділився світлиною в інтернеті. А 13 лютого в батька якраз був день народження. Я зателефонував привітати, а він каже: «Ми вже знаємо, де ти».
На війні найтяжчий момент — втрачати друзів. 12 лютого 2015 року загинув мій товариш Володя Суслик. Пам’ятаю, як несамовито кричав: «Ану взяли і вантажимо його!», а старші чоловіки стоять нерухомо — тіло було без голови. Я впізнав його лише по одягу. 85 кілограмів не міг сам затягнути на машину. На похорон до нього не поїхав, дуже тяжко було.
Після бою в Логвиновому Павла Чайку нагородили третім орденом «За мужність», отримав він ще одну почесну відзнаку — «Народний Герой України». З лінії вогню після двох поранень його перевели на службу до Києва. Зараз він займається контролем якості речового майна, яке надходить до ЗСУ, тобто форми і всього іншого. Захоплюється спортивними стрибками з парашутом та бігом.
— Наше управління намагається покращити матеріальну базу, щоб хлопці, які там, не скаржилися. Я сам був в окопі і знаю, що це таке, — Павло не боїться говорити і про недолугість військового командування і мобілізаційних методів. А ще каже, що їхні маршрути «продавалися».
Потім був марафон морської піхоти у США, благодійний віденський бал у Києві, де він вальсував з моделлю Веронікою Дідусенко.
— Коли ти бачиш, як Вадим Свириденко, не маючи рук та ніг, біжить, то як ти, здоровий, можеш стояти осторонь і казати, що в мене щось там болить. У тебе є дві руки, дві ноги? — Біжи! — наголошує ветеран АТО.
Про фільм: «Вразило, як по-багатому були зроблені декорації»
Із Ахтемом Сеітаблаєвим Павло познайомився на знімальному майданчику фільму «Кіборги». Туди бійця запросила журналістка видання «Цензор. НЕТ» Віолетта Кіртока.
— Мене вразило, як по-багатому були зроблені декорації, — згадує чоловік. — Вони намагалися передати атмосферу розбитого аеропорту, і мене просто здивувало, скільки грошей на все це пішло. Бо в житті як? Збив докупи якісь дві дошки — ось тобі й укриття. Однак це не документальний фільм, а художній, тож якусь маленьку частинку тієї правди, що була в ДАПі, Ахтему Сеітаблаєву вдалось передати.
Коли я там воював, запам’ятались красиві кришталеві келихи, які вціліли. І був у нас боєць, який весь час від страху хотів випити. Але алкоголю не міг знайти. Тоді він в аптечці знайшов якісь сердечні краплі. Налив у келихи з–під мартіні і довго смакував. Такі моменти згадуєш із надривом серця.
Коли ти дозволяєш прикрити спину — це найбільша довіра, яка може бути до людини. На війні усім страшно, але намагаєшся опанувати себе і виконувати роботу. Я чесний перед собою і перед побратимами. І мені не соромно дивитися їм у вічі, бо я нічого не збрехав і не сказав, за що б довелося червоніти.
…Як людина, пропускаю цю війну через себе. Через очі Павла. Проводжу його до дверей. Не знаю, як дякувати. Хочеться просто обійняти. Натомість обіймаю поглядом. Бо знаю, що він звик вірити лише очам...
Читайте також: 24-річна лікарка-реаніматолог під Шумами витягнула пораненого прямо під кулеметним вогнем
