Федорович або Яка ще теща і яка розетка
Учитель праці Анатолій Федорович — або ж просто «Федорович» — з’явився у нашому шкільному житті в п’ятому класі. Завданням цього кремезного чоловіка було напучувати 10-11-річних хлопчаків на шлях майбутніх майстрів на всі руки. Впродовж пів року заняття з праці проходили в нас у столярній майстерні, наступні пів року — у слюсарній. І так по колу
Крутезний був дядько, от лишень шкода, що ми тоді того не розуміли. Тож ті уроки сприймали не за нагоду чогось корисного навчитися, а за можливість вчергове побешкетувати. Пам’ятаю, як Федорович вперше вчив нас працювати на токарному деревообробному верстаті. Закріпивши з двох сторін заготовку і запустивши її обертання, він за допомогою різців розпочав дивовижний процес перетворення шматка дерева на якийсь вишуканий виріб. Ми спостерігали за тим із величезним захватом та цікавістю. Щоправда, вистачило нас хвилин на п’ять. А потім хтось побачив у закутку майстерні тоненький мідний дріт… У свою чергу інший запропонував… прив’язати вчителя тим дротом до верстата. Ну, не на зовсім, звісно! А так: швиденько прив’язати ззаду за пасок від халата — і так само швиденько відв’язати. З якогось переляку нам здавалося, що то буде неймовірно круто. Прив’язати встигли — відв’язати ні… Федорович відразу вхопив «киянку» (це такий великий дерев’яний молоток), але поки відв’язувався, ми встигли чкурнути з майстерні й поховатися в якихось закутках триповерхової шкільної будівлі.
Іншим разом (уже, звісно, попросивши у Федоровича пробачення) ми перед уроками праці взяли портфель когось із однокласників, гайнули у двір сусідньої багатоповерхівки, впіймали тамтешнього кота і засунули його в той портфель, який потім тихцем повернули на те ж місце, де і взяли. За задумом, на початку уроку кіт мав вискочити з диким нявкотом із того портфеля (коли власник щось із нього діставатиме) і зірвати урок. Але той учень запізнився, урок спокійно розпочався, коту ж набридло сидіти в тісноті й він — дуже тихенько — зумів вибратися з «в’язниці». Перелякана тваринка прожогом кинулася до аварійного виходу з майстерні, двері якого теплої пори року зазвичай тримали прочиненими. Проте перед самим порогом так і не помічений учителем кіт раптом зупинився і принюхався… Діло ж якраз було перед 8 Березня. Тож учителі-«трудовики» приготували вчителькам-«трудовичкам» (які навчали дівчаток) сюрприз: накрили у підсобці нехитрий стіл — пляшка вина, цукерки, а ще нарізані на кількох тарілках ковбаска та сир. І ось той котисько, певно, постановив: от хіба я даремно мучився у портфелі й не маю права на якусь сатисфакцію? Одним словом, замість вибігти на вулицю, котяра подався у підсобку…
Перед закінченням уроку (а він був останнім) туди зазирнув і Федорович: вочевидь, хотів пересвідчитися, що все гаразд — адже маленьке святкове вчительське застілля ось–ось мало розпочатися…Того разу ми вискакували з майстерні відразу на вулицю, причому більшість встигли це зробити навіть раніше за неабияк обважнілого від дармових ковбаси та сиру кота…
А ще Федорович якось намагався навчити нас лагодити електричні розетки та вимикачі, а також замінювати змішувач в умивальнику. І при цьому приказував: «Думаєте, це мені треба? Це вам треба буде! Попросить колись теща розетку поміняти або кран полагодити — а ви не вмітимете…». Ми тоді відверто підсміювалися з того дядька і з його чудних слів. Бо ж яка ще теща, і яка розетка, і який кран — і що це взагалі за нудьга?!
Усвідомлення крутезності Федоровича й виняткової потрібності всього того, чого він намагався нас навчити (і таки ж навчив би, якби ми того захотіли!), до нас, на жаль, прийшло пізніше.
Усвідомлення крутезності Федоровича й виняткової потрібності всього того, чого він намагався нас навчити (і таки ж навчив би, якби ми того захотіли!), до нас, на жаль, прийшло пізніше. Коли справжні уроки життя від того чоловіка вже лишилися в минулому. Пам’ятаю, як вже у студентські часи десь опівночі у двері подзвонив Максим — колишній однокласник і активний співучасник усіляких бешкетів шкільної пори, який також жив у нашому будинку. Великої дивовижі в такому пізньому візиті друга наче й не було, проте в руках він навіщось тримав масивний розвідний ключ.
— Привіт, Сергію! Будемо зараз змішувачі у вас знімати…
— Максе, ти що — з дуба впав?!
— Нічого я не впав — просто мати моєї дівчини попросила змішувач у них завтра замінити. То я вчитися до вас прийшов…
— Ич який сантехнік знайшовся — у себе вдома вчися!
— Та я в себе вже познімав! І на кухні, і у ванній, але до кінця того всього ще не второпав…
