«Будеш розважати синьйора Сальваторе», або Шукаю дружину для… зятя

Тетяна зустріла Іру з широкою усмішкою на устах. Аж стрибала від радості. «Ідемо до мене. Відпочинеш від села. А роботу тобі обов’язково знайдемо», — щебетала розпашіла Тетяна.

Іра насторожилася. Як так? Адже Таня казала, що у неї одразу буде робота.

…Минуло два тижні. Тетяна заспокоювала: іноді наші по пів року без роботи сидять. Але тут їх ніхто в біді не лишає. Сходяться біля церков, де надають їм допомогу одягом, взуттям, продуктами. Іноді земляки допомагають. І це нормально.

Якось Таня сповістила, що завтра приїжджає син старої синьйори. Разом із дружиною, котра хворіє онкологією, перенесла складну операцію. «Будеш розважати Сальваторе. Розумієш? Дружина у нього важкохвора, то хтось мусить її замінити. Адже синьйор ще такий молодий», — опустивши очі, мовила Таня.

Ірина стрепенулася: як це? Що означає «розважати»? Тетяна почервоніла і зізналася, що з самого початку знала, навіщо кликала сюди Ірину. Усе було домовлено із Сальваторе заздалегідь. Йому дуже подобаються українські жінки, а Ірину він підгледів у соцмережі, коли вони розмовляли з Тетяною. «Красива. Клич сюди!» — сказав. Був відвертий з нею, бо знав, що Таня у вільний час зустрічається з його другом Карло.

«Лишня копійка не завадить. І молодість даремно не пропаде. Ти гадаєш, твій Микола нікого не знайшов? Не вір, чоловіки всі однакові», — торохтіла Тетяна і з кожним словом наче вбивала гострим цвяхом у мозок Ірини. «Що ти таке кажеш, Таню! Мій Микола любить мене. І доньок наших обожнює», — зі сльозами на очах мовила Іра. Вона вже пошкодувала, що приїхала сюди, повірила в щирість Тетяни, якій, як сама зізналася, щедро заплатили за те, що підібрала синьйору гарну жінку. «Не панікуй. Побачиш його — і будеш по–іншому думати», — переконувала Таня.

Ірина не спала всю ніч. Захотілося назад у село, де усе так просто і легко. Але ж вона чималу суму Тані заборгувала. Та й соромно повертатися ні з чим. Що скаже рідним?

…Світ закружляв Ірині перед очима, коли на сходах зіткнулася із синьйором. Таня не раз говорила, що він вродливий, але щоб настільки — вона собі не уявляла. Серце забилося шалено, як у наполоханої пташки. Здавалося, ось–ось вискочить з грудей. «Красень, правда?» — спитала Таня. І загледівши розгубленість в очах Ірини, мовила: «Можеш не казати, й так зрозуміло. Увечері він зайде до тебе».

Ірині хотілося, щоб той день не закінчувався ніколи. Сподівалася, що Сальваторе іще нині не зайде, усе-таки з дороги повернувся. Але вона помилилася. Здригнулася, коли почула легенький стукіт у двері. Знала, мусить відчинити, бути привітною, слухняною, щоб не розчарувати Сальваторе.

Гидую нею. Італійка безсоромна! Як колись помру — ​теж не сповіщай.

Він дістав з пакета вино, дорогі цукерки і фрукти. Налив у келихи. «За нас!» — ​сказав, усміхаючись. Легкий хміль обдав її ніжною хвилею. Теплі руки синьйора пригортали її розслаблене тіло, а гарячі губи міцно вп’ялися у її уста, що теж скучили за поцілунками. Ще до поїздки в Італію Ірина вивчала з Танею чужу мову і тому добре розуміла, що Сальваторе шепоче їй: «Відтепер ти — ​моя! Я оберігатиму тебе, моя панно! Покажу прекрасний світ! Тільки будь мені вірною!»

Місяць казкового раю злетів швидко, і синьйор щедро заплатив Ірині. «Кожен заробляє по-своєму», — ​колись сказала їй Таня, і тепер вона теж була такої думки. Виправдовувала сама себе: ніхто ж не дізнається, а толк — ​буде.

За короткий час Микола виставив світлини у соцмережі, відзвітувавши, куди витратив кошти, які надсилала Ірина. Зробив ремонт у домі, поміняв меблі, накупив модних одяганок донькам. Душа Ірини раділа. Зловила себе на думці, що не хоче більше в село. Щоночі потопала в коханні із Сальваторе, не соромилася просити в нього кошти на власні забаганки. Усе рідше передавала пакунки додому, витрачала усе на себе. Давно не появлялася у соцмережах, щоб не бачити благальних оченят доньок, які говорили: «Мамочко, повертайся! Ми скучили!» Тепер вона жила заради свого синьйора, який став її сонцем, повітрям, без якого не могла дихати. Ірина й не підозрювала, що про її зраду знав уже Микола, батьки, приховуючи від дітей.

Читати також: Лучанка, яка живе в Японії, показала, як цвітуть в Токіо сакури 

Минав рік за роком. Помер її батько — ​раптово, пораючись біля пасіки. Мати заборонила сповіщати про його смерть Ірині. «Гидую нею. Італійка безсоромна! Як колись помру — ​теж не сповіщай», — ​сказала Миколі. Жінка жаліла зятя, котрого мала за рідного сина. Боялася, щоб теж, як і її чоловік, раптово не покинути білий світ. Що тоді робитиме Микола один? Йому ще дітей вивчити треба, в люди вивести. І одного дня в її голові блискавкою заясніла думка: вона напише оголошення в газету і сама відвезе до редакції, щоб чимшвидше опублікували. Так, як думає, як вміє. «Шукаю дружину для свого зятя. Він добрий батько своїм донькам, а мені — ​як син».

У райцентрі заодно зайшла до нотаріуса, щоб зробити дарування обійстя на трьох: зятя і внучок Насті та Вікторії. Наче відчувала, що через тиждень не зможе звестися з ліжка. «Інсульт», — ​констатували лікарі. Шість днів боролися за життя Євгенії, але Господь покликав її до себе.

До Миколи телефонували і писали жінки з різних куточків країни. Він дивувався витівці своєї тещі. Серед усіх зачепив його лист жінки на ім’я Анна. Молода вдова приїхала до них зі своїм п’ятирічним синочком. Невисока, худенька, з великими голубими очима, вона випромінювала світло і тепло. Зуміла знайти ключик до серця Миколи і протоптати стежечку до його доньок. Смачно готувала, шила, поралася на господарці, ходила з дітьми в ліс по малину, ожину, гриби. Крутила заготовки на зиму і ніколи не сиділа без діла.

Якось Сальваторе до Ірини не прийшов. Усю ніч вона не могла заснути: невже розлюбив? Зранку вийшла в сад, де він бігав доріжкою. «Що сталося, милий?» — ​спитала. Він глянув на неї якимсь злим, чужим поглядом. «Не до тебе тепер. Бізнес мій занепадає, нема коштів платити тобі за любов. Ще й подруга твоя своєї частки вимагає. Набридло це все. Хочеш — ​шукай інший дім», — ​сказав і пішов.

Ірина ніби заклякла. Що це — ​страшний жарт? Чи просто розіграш? О, як їй знову захотілося додому! Цілу вічність не чула рідних. Сльози покотилися по обличчі, по дорогих коралях, які подарував їй Сальваторе.

Тремтячими пальцями набрала номер. «Дзвінок через вісім років? Ірино, навіщо? Тепер тут тебе ніхто не чекає. У доньок є інша мати. У мене — ​дружина. Батьки на цвинтарі спочивають. Як бачиш, не маєш до кого їхати. Не тривож нас більше і прощавай», — ​почула вона у слухавці голос Миколи.

Ірина безпорадно дивилася на Тетяну, яка стояла за її спиною: «Що робити маю?». «Я тебе силою сюди не тягнула. Треба було, мов жар-птицю, тримати щастя у своїх руках, а ти його відпустила. Роби, як знаєш. Не маленька вже», — ​відповіла Тетяна.

Марія МАЛІЦЬКА,
nday.te.ua