Автор пісні «Волинь моя» в одеському санаторії зібрав з відпочивальників співочий колектив і гастролював по Чорноморському узбережжю (Відео)

Задивлятися, як мій тато пише пісні, я почала десь у класі сьомому, бо меншенькою ще зовсім не розуміла, чому мій рідний, бува, задумується настільки, що й мама не могла докликатися його з першого разу.

Тоді Степан Федорович Кривенький (1941–1992) ще не був заслуженим працівником культури України (цього звання удостоєний за три роки перед своєю Вічністю) і почесним громадянином Волині (присвоєно посмертно в 2007-му). Мені в домашній світлиці бачився сонцем із доброти й любові, комусь — ​звичайним сільським чоловіком, який понад усе любив свою рідну Вільхівку на Горохівщині, батьків, сім’ю і покликання музиканта.

І досі часто замислююся: чи то не міг відмовити колегам бути з ним поруч на сцені, чи то в тата і справді була Богом визначена місія всюди залишати по собі прекрасний пісенний спогад? У всіх клубах Горохівщини він залюбки створював сільські хори, ансамблі, дуети і квартети, грав концерти і був незамінним на хліборобських оказіях. Навіть в Одесі, де щороку підліковував хворі очі, в санаторії «Родіна» зібрав із відпочивальників співочий колектив і гастролював із ним не лише на радість усього узбережжя, а й жителів приморських містечок і сіл. «Доспівався» до того, що отримав запрошення від тамтешнього відділу культури переїхати в місто-перлину біля моря на постійне проживання в помешканні, наданому державою. Відмовився, не вагаючись, не уявляючи себе без Вільхівки й «Хлібодара», і жодного разу не пошкодував про ті блага.

Хтось із музичних партократів відкликав автора в порожню залу й дорікнув тим, що новий його твір надто… вальсуватий. І дав вказівку «щось змінити на маршовитіше».

А тим часом у його душі народжувалися пісні. Уже після татової смерті ми з мамою Марією і батьковими друзями впорядкували ці твори у збірку, назвати яку вирішили іменем гімну Волинського краю й волинян усього світу — ​«Волинь моя». Вона, як і інші пісні Степана Кривенького, наче пташина, легкокрило впурхнула в нашу світлицю в 1977-му.

Тато тоді з незмінною усмішкою зайшов у кімнату і сказав: «Я написав нову пісню». Узяв баян і заспівав. Я ж, восьмирічне дівча, якраз освоювала ази гри на скрипці. Не любила грати по нотах (так само, як тато не мав ні терпіння, ні бажання компонувати їх у нотному зошиті), тому дуже старалася вловити ніжну мелодію на слух. Мама відразу записала слова і співала їх із зошита. Не знаю, як це звучало зі сторони, але з висоти прожитих років ці хвилини з моїми найдорожчими пригадуються казковими.

А ще мені дуже подобається, як про перше виконання улюблениці українців — ​пісні «Волинь моя» — ​розповідає директорка Вільхівського будинку культури Людмила Процюк: «Того ж 1977 року хор «Хлібодар», уже титулований високим званням «народний самодіяльний», готувався до чергового виступу на обласній сцені. Рецензувати концертну програму, запропоновану його засновником і керівником Степаном Кривеньким, яка мала звучати для радянських партійних керівників, приїхали музичні метри з Луцька. Уважно прослухавши «Волинь мою», яку з першого разу «Хлібодар» виконав так гарно, ніби співав її від народження в 1960-му році, хтось із музичних партократів відкликав автора в порожню залу й дорікнув тим, що новий його твір надто… вальсуватий. І дав вказівку «щось змінити на маршовитіше».

— А ви як кажете? Будемо щось переінакшувати? — ​митець завжди радився з хлібодарівцями, як із рідними.

— Ні, пісня гарна, ллється із серця, всім до душі, — ​відповіли вони й цього разу.

І залишили все, як і було. До слова, до ноти в зворушливому заспіві й милозвучному приспіві. Може, й переживали тоді в душі, що автор насмілився перечити цензурі, однак вигляду ніхто не подав. Коли ж на високій фестивальній сцені заспівали її і стихла остання нота, зал… мовчав. Хвилину чи більше не подав оплеску чи бодай звуку-натяку на успіх або провал, але хлібодарівцям та мовчанка видалася вічністю».

«Невже так погано заспівали? Може, пісня не сподобалася?» — ​згадують вони ще й тепер своє оціпеніння від несподіваної реакції публіки. Та вже за мить зала вибухнула бурею овацій. Відтоді незабутніх і нескінченних!

«Волинь моя»

Слова і музика Степана КРИВЕНЬКОГО

Поліський краю дорогий,

Мені ти був колискою.

Озер блакить і синь лісів

Для мене стали піснею.

 

Приспів:

Волинь моя,

Краса моя,

Земля моя сонячна.

 

Шумлять, колишуться хліба,

Як хвиля в морі грається.

Моя заквітчана земля

До сонця усміхається.

Приспів.

 

Де ще знайти таку красу,

Як в казці намальовану,

Як нерозплетену косу,

До серця причаровану.

Приспів.

Леся ВЛАШИНЕЦЬ,
донька Степана КРИВЕНЬКОГО