Ольга Бенда — вродлива і мужня, а ще вона перемогла у конкурсі краси серед військових, які захищали Україну.
Найкрасивіша жінка-воїн, яка в АТО втратила ногу, вдруге стала мамою
Ольга Бенда знову народила сина — це три тисячі п’ятсот грамів її абсолютного щастя. Ветеранка 72-ї окремої механізованої бригади родом із Вінниці. Коли на Сході країни оголосили антитерористичну операцію, на світ з’явився її перший хлопчик. Як тільки дитина трохи підросла, Ольга пішла на війну
«За 9 місяців звикаєш. Мені не вистачатиме цих відчуттів»
Переглядаю її світлини, й одна з них вражає мене до глибини душі — на ній тендітна гарна жінка, усміхнена і щаслива, тримає руку на округлому животику, і різкий дисонанс — протез лівої ноги, яку вона втратила на Донбасі.
— Мій малюк народився на саме Різдво — 7 січня, — розповідає Ольга. — Я вдруге стала мамою. Не передати словами ті емоції, які вирують усередині. Так незвично, ніхто по ребрах вже не б’є, не підпирає їх своїми ніжками. Мені не вистачатиме цих відчуттів. За 9 місяців звикаєш. Діма щасливий, він також дуже чекав на появу братика. Це так хвилююче!
У неї щодня – купа справ, і від такого ритму життя жінка отримує масу задоволення.
У неї щодня — купа справ, і від такого ритму життя жінка отримує масу задоволення. Віджартовується, що ще у найближчих планах — опанувати авто, вирішити питання із житлом. Тоді вже й сестричку для своїх хлопчиків можна народити.
— Ми живемо в квартирі, тому дуже важко сидіти на місці, бо наче «кам’янієш», — говорить Оля. — Осо-
бливо — з нашим Дмитриком, він такий непосидючий. А тепер у нас справді велика родина. Працюючи ще в АТО кухаркою, завжди мріяла навчитися пекти торти. Тож тепер у мене буде достатньо часу для хобі. Маю постійних клієнтів, дуже люблю своїх близьких радувати солоденьким. Хвилююся за кожен виріб, можу ніч не спати, поки не почую від людей, що все сподобалося. Коли спекла дебютний торт, чоловік спочатку подумав, що це я в магазині купила, — настільки він був гарним. З того все й почалося. Першими покупцями були волонтери і знайомі, а потім замовників стало більше. Тепер чекаємо закінчення карантину, щоб продовжити цю справу у ширшому масштабі. Та й малеча наша підросте.
Поранення отримала у День матері
На початку 2016 року Ольга підписала контракт на службу в Збройних силах, щоб допомагати нашим воїнам. Пройшла курс військової підготовки в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки і була зарахована у взвод матеріального забезпечення 72-ї окремої механізованої бригади. У бойових діях із автоматом у руках участі не брала, але вправно орудувала… черпаком — готувала хлопцям смачну їжу, адже до війни працювала кухарем у піцерії. Служила практично на передовій — під Авдіївкою, куди восени перевели кілька підрозділів їхньої бригади.
— Хіба можна зраджувати Вітчизну, коли ворог стоїть фактично на порозі твого дому? Це стало причиною, чому я уклала договір зі Збройними силами. До того часу мій син трохи підріс: Дімі виповнився рік і сім місяців, і я залишила його під опікою бабусі, моєї мами. Хоча ця розлука стала справжніми тортурами. В той же час я хотіла захистити Діму, зробити так, аби він ріс у європейській незалежній державі. А для цього необхідно зробити власний внесок, думала я, — так пояснює Ольга свою участь в АТО.
З майбутнім чоловіком познайомилася на війні. Під час обстрілу під Авдіївкою вона втратила ногу — ворожий снаряд вибухнув просто біля захисниці. Це була неділя, 14 травня 2017-го. Наридавшись та опанувавши себе, Ольга зателефонувала мамі і сказала, що втратила частину ноги. Але втішила: це ж не смертельно. Потім подзвонила товаришу з 72-ї бригади Олексію Бенді, з яким вони вже п’ять місяців зустрічалися, хоча бачилися всього кілька разів — він служив гранатометником на іншій позиції. Комбат дав хлопцю відпустку, і той вже на другий день був у лікарні. Олексій майже цілодобово доглядав кохану і заспокоював: «Головне, що ти вижила».
«Фронтові зустрічі назавжди скріпили наше кохання»
Льоша підтримував Ольгу в Дніпрі та столичному військовому госпіталях, де їй зробили п’ять складних операцій. Ця турбота краще за ліки допомагала жінці «відновитися» після ампутації. Коханий був поряд з нею під час реабілітації після важкого поранення, і вже у грудні пара одружилася.
— У нас не було романтичних побачень, замість них — фронтові зустрічі, які назавжди скріпили нашу любов, — зізнається Оля.
З підтримкою коханого Ольга повернулася до активного життя та спорту. Навчилася серфінгу, кататися на роликах. На протезі пробігла марафон у Києві, потім фінішувала в 10-кілометровій дистанції в Сполучених Штатах. У рамках проєкту «Переможці» побувала в Південній Африці.
– У нас не було романтичних побачень, замість них – фронтові зустрічі, які назавжди скріпили нашу любов, – зізнається Оля.
— Досі горджуся собою, бо знаю небагато людей, які навіть на власних ногах готові подолати 10 кілометрів, — каже жінка. — Я взагалі дуже проста людина і все сприймаю спокійно. Доволі неочікуваною виявилася увага преси, коли в мене брали інтерв’ю під час вручення міжнародної премії за захист прав людини у Німеччині. А ще там нам вдалося поспілкуватися з представником офісу Ангели Меркель. Їм було цікаво почути з перших вуст про те, що відбувається в нашій країні. Не знаю, як насправді, але принаймні нам посадовець говорив, що Німеччина робить усе для підтримки України і визнає Росію агресором.
«Як же я зараз стрибну, якщо не вмію плавати?!»
У грудні 2018-го ветеран Олександр Швецов, який має високу ампутацію ноги, запропонував Ользі поїхати в Єгипет. Це був її перший у житті виїзд за кордон.
— Я очікувала, що просто побачу літо серед зими, але насправді та поїздка стала свого роду реабіліта- цією, — говорить жінка. — Пам’ятаю також, як зайнялася у Єгипті підводним плаванням. У море я зазвичай заходила на спеціальному протезі для купання. Він такий легкий, можна сказати, примітивний. Постійно тримала його рукою — переживала, щоб не спав і не потонув. А з аквалангом вирішила занурюватися взагалі без протеза. Сиджу на кораблі, нервую аж до запаморочення й думаю: «Як же я зараз стрибну, якщо не вмію плавати?!».
Чесно, вже навіть хотіла «задню» давати. Аж тут хлопці-ветерани почали мене підбадьорювати: «Ми поруч! Підтримаємо й прикриємо раптом що!». От, знаєте, в їхніх словах насправді вся суть ветеранської спільноти. Заспокоїлася, довірилася, пірнула. Море ж бо дуже солоне, буквально тримало мене на плаву. А я дивилася вниз на дно, на рифи та різнокольорових рибок і не могла повірити, що життя після поранення не просто триває, а й може вигравати такими яскравими фарбами.
Читайте також: «Мрію на одному дереві вирощувати кілька сортів яблук і груш»
Ольгу Бенду визнано найвродливішою жінкою-воїном, а тепер вона — ще й найщасливіша мама, бо ніщо не робить жінку такою красивою, як материнство.
Власта КРИМСЬКА
За матеріалами сайтів armyinform.com.ua, kyivchas.com.ua, facebook.com/profile, reporters.media.
