Три роки тому, коли було зроблене це фото, Дмитруки позували як «тріо», а тепер, після народження донечки, в хаті дзвінкоголосий «квартет».
Волинянка в інвалідному візку зуміла стати коханою і двічі – мамою (Фото)
Тетяна і Олександр Дмитруки із волинського села Шменьки, що на Ратнівщині, упродовж 13 років разом долають найважчі випробування долі. Дівчині, яка самостійно не могла й кроку ступити, росла без тепла і любові, Бог послав і подружнє, і материнське щастя. У їхній затишній оселі бігає синочок, у колисці сопе носиком донечка, а глава сім’ї порядкує за двох — за себе і за тендітну слабосилу дружину, яка мужньо бореться з хворобами
Писав до Президента, щоб допоміг поставити Тетяну на ноги
— А ви чули, що наша Таня Дмитрук удруге стала мамою? — зателефонували якось знайомі лікарі з Ратного.
Новина й справді неабияка, адже жінка, яка змалку страждала від важкої форми дитячого церебрального паралічу, довго боролася, щоб народити первістка. І майже у 40 років подарувала життя ще й донечці. Це справжній материнський подвиг, бо шлях до родинного щастя у Тетяни був важким і довгим.
На лікування й реабілітацію, яких гостро потребувала в ранньому віці, у багатодітної сім’ї не було коштів. Стан дівчинки погіршувався, вона була зовсім безпомічною. Змиритися зі своїм каліцтвом Таня не могла. Підлітком перейшла жити до бабусі, а після смерті старенької залишилася у її напіврозваленій хатині під опікою молодшої сестрички.
— У нас чомусь більшість людей думає, що такі, як я, не мають права на щастя. І коли ми зустрілися із Сашком, коли зрозуміла, що кохаю його, то всі сприйняли це в штики. Моя родина, сусіди казали: «Яке заміжжя? Здорові в дівках сидять, а ти куди пнешся?» — згадує Тетяна.
У Шменьках мав тітку, до якої я навідувався з Криму, де тоді проживала наша сім’я. Побачив Таню — і не зміг її забути.
– І рецидивістом мене обзивали, і в міліцію «здавали», ніяк не могли повірити, що нормальний здоровий хлопець ожениться з дівчиною в інвалідному візку. І досі, хоч ми вже 15 років у шлюбі, чуємо людські пересуди, — зізнається Олександр. — Коли газета «Волинь» уперше розповіла, як народилася наша сім’я, в яких важких умовах ми починали спільне життя, — відгукнулися і влада, і небайдужі люди, підтримали нас і морально, і матеріально. У нашу любов повірили. Та, зрештою, я ж не був якимсь заїжджим чужинцем. У Шменьках мав тітку, до якої я навідувався з Криму, де тоді проживала наша сім’я. Побачив Таню — і не зміг її забути. Листувалися. Відчував, що я їй потрібен, що вона чекає. Не відразу прийняв рішення, але за якийсь час зрозумів, що саме Таня має бути моєю дружиною.
Чоловік спочатку дуже вірив, що зможе вилікувати кохану. Возив її до лікарів, до народних цілителів, чув обнадійливі прогнози і сумніви щодо діагнозу ДЦП, мовляв, можливо, у ранньому дитинстві Таня мала травму хребта і в спеціалізованому центрі реабілітації могли б їй допомогти. Тоді усі говорили й писали про клініку Козявкіна у Трускавці. Але курс реабілітації у ній коштував стільки, що молодому подружжю довіку було не стягнутися. Саша намагався знайти вихід. Розповідає:
— Після Помаранчевої революції ми дуже вірили Віктору Ющенку. Вирішили написати йому листа. Але, як виявилося, в Адміністрації Президента ніхто нашого звернення не читав, відправили в область. А в Луцьку теж нікому до нас не було діла, ще й звинуватили, що посміли звертатися у столицю.
«Найболючіше було чути: «А нащо вам ще й діти?»
Інвалідний візок — єдина можливість для Тетяни вирватися з чотирьох стін дому на вулицю, побути поміж людей. Але час від часу «сідають» акумулятори. Тож доводиться просити, щоб їх замінили. Іноді справа затягується на місяці. Тому подружжя дуже сподівається, що в ОТГ зважать на цю проблему.
Таня сидить на дивані й час від часу просить чоловіка то подати якусь річ, то допомогти їй. І чотирирічний Сашко завжди готовий підсобити.
— Він розуміє, що я не в силі піднятися, тому все приносить, що попрошу, й навіть прибирає в кімнаті. Ходить у садочок, йому там дуже подобається. А вдома Сашуня — татів помічник, — цілує жінка хлопчика.
Про щастя батьківства подружжя мріяло давно. Але спочатку мусили подбати про нормальні житлові умови. Нинішній їхній будинок колись належав тітці Олександра і потребував серйозного ремонту. Кошти на підведення газу передали віруючі однієї з протестантських церков із Луцька, допомагала і районна влада, і громада села. І кредити довелося брати, й економити на всьому. Зате зараз у Дмитруків тепло, затишно. Прибрано так, що й не в кожної здорової господині побачиш.
— А мій Саша все вміє, — хвалиться Таня. — І з чоловічою роботою, і з жіночою справляється. І закрутки на зиму маємо, і торт він спече, і печиво. Мене вишивати навчив, аби не було нудно сидіти.
— Як уже на голову в будинку не капало, коли призвичаївся з усіма хатніми обов’язками справлятися, тільки тоді ми зважилися мріяти про поповнення сім’ї. Зрозумів, що зможу і Таню, і дитину доглядати, проконсультувалися з лікарями, вони дали добро. Але дружина не могла завагітніти, бо мала серйозну проблему зі щитоподібною залозою — вузлуватий зоб, який був уже такого розміру, що вночі почала задихатися. Поїхали до Луцька в обласну лікарню, там сказали, що без операції не обійтися. Залишити Таню в стаціонарі надовго я не міг, сама вона зовсім безпомічна. Пощастило, що лікар погодився видалити той наріст лапароскопічним методом — і вже через 3 дні нас виписали додому, — добрим словом згадує спеціаліста Олександр.
І коли дружина вперше завагітніла, Дмитруки ретельно виконували всі рекомендації медиків. Про це розповів завідувач пологового відділення Ратнівської лікарні Анатолій Омелянчук:
— Усі працівники наші вболівали за це подружжя. Було помітно, що дитинка їхня дуже бажана, довгождана. З огляду на проблеми зі здоров’ям майбутньої мами, я сам стежив за перебігом вагітності. Але, на жаль, новонароджена дівчинка мала важку ваду серця і лікарі-неонатологи врятувати її не змогли.
— Охрестили донечку, назвали Богданкою, а душа її янголятком відлетіла, — витирала сльози Тетяна, розповідаючи про найсокровенніше. — І знаєте, що найболючіше? Дехто «співчував» мені, заспокоюючи так: «А нащо вам ще й діти? Чоловікові і з тобою клопоту вистачає...»
Читати також: «Жінки заслуговують різних квітів. Ти достойна троянд», – волинянин своїй дружині
Згодом Бог таки подарував їй материнське щастя. Синочка назвали Сашею, щоб ріс таким сильним і добрим, як його тато. І в будинку Дмитруків стало світліше й веселіше від дитячого сміху. Дякувало подружжя своїм кумам, друзям, які часто виручають у господарських справах.
— Як чоловік із Сашунею в лікарні лежав, то моя сестра — багатодітна мама — кидала все й приходила з іншого села мене доглядати. І чоловік не стосильний, буває, прихворіє. Але ніколи на падаємо духом, любов допомагає всі труднощі долати. Тож коли я знову відчула, що при надії, всі були щасливими — і малий наш синочок, і ми обоє, — ясніє усмішкою жінка.
Усупереч прогнозам «доброзичливців», які лякали ускладненнями й загрозами для мами й дитини, маленька Мілана, як і старший братик, з’явилася на світ шляхом кесаревого розтину здоровою і красивою. Тато ніжно називає донечку квіточкою й не може намилуватися нею. Саша-молодший теж охоче бавить сестричку й обіцяє її завжди захищати.
Коли ми вітали Тетяну зі званням «двічі — мами», вона зізналася, що завжди мріяла мати і синочка, й донечку, тож вдячна Богу, що почув її молитви. А в тому, що вдасться справитися з вихованням дітей, з турботами про них, жінка не сумнівається. Адже поруч — надійне плече люблячого чоловіка.
