Таємниця старої шкатулки

Люба знала, що в неї є рідна тітка. Але ніколи її не бачила. Бабуся розповідала, що вона живе далеко і дуже зайнята. А мама про тітку Зою згадувати не любила.

— Я скучила за тобою, мамо, — ​Люба обняла Марію. Та витерла сльозу…

… Вони оселилися в іншому, меншому, місті, коли Люба була крихіткою. Там продали квартиру, тут купили невеличкий будиночок.

Мама Марія була вродлива й добра, але завжди засмучена.

— Де мій тато? — ​якось запитала Люба.

Марія сполошилася. Але відповіла:

— Нема. Його просто нема і не буде.

Вона ще була малою, аби зрозуміти таку категоричність. Проте більше про батька не запитувала. А от про тітку Зою часто заводила мову. Дуже хотіла її побачити. Проте мама більше до неї не їздила.

Люба просила тітчину адресу, хотіла написати їй. На що бабуся сказала, що тітка Зоя кудись переїхала і не дає про себе знати.

…Малою Люба була милим дівчатком. А коли підросла, стала норовливою, неслухняною.

— У неї вдалася. Аби не намучитись, як із тією… І за які гріхи все це?! — ​бідкалась Клава.

Люба почула розмову між бабусею і мамою. Але й припустити не могла, що це про неї говорили. Думала — ​про когось іншого.

...Клави не стало, коли Люба навчалася у випускному класі. Після цього дівчисько зовсім від рук відбилося. Звинувачувала матір, що та не може їй купити дорогі обновки та інші речі. Що живуть скромно.

– А знаєш, чому батько тебе залишив? Бо ти нецікава. А що означає слово мода, мабуть, і не чула. До речі, я вже доросла, пора сказати, де живе батько. Хай подбає про свою доньку. І чому тітка Зоя до нас очей не показує? Багата, напевно, тому такі родичі, як ми, їй не потрібні.

Дарма ти, Маріє, вдочерила її та пожертвувала особистим життям. Могла б вийти заміж, своїх дітей народити. Треба було залишити малу в дитбудинку...

– Не можна так, Любо...

– Що не можна? Говорити правду? В інших – матері нормальні, батьки є, а в мене... Ти повинна мені сказати...

– Я нічого тобі не повинна! – вперше підвищила голос на Любу Марія. – Запам’ятай: ні-чо-го!

Закінчивши школу, дівчина пішла вчитися на кондитера. Але довго в училищі не протрималася. Пропускала заняття, бозна-де пропадала, тому відрахували. Після цього влаштувалася листоношею, але також довго не працювала. Потім привела додому підстаркуватого кавалера. Благо, ненадовго. Одного дня з’явилася його дружина й зі скандалом забрала свого благовірного.

Сусідка радила Марії:

– Ти б своїй Любці трохи хвоста прикрутила, бо зі світу тебе зживе. І в кого така вдалася? Якби був батько... От мої діти Влодка бояться. Як сказав – так і буде.

Марія кивала головою на знак згоди. Бо що мала говорити?

Лікарі радили Марії берегти серце, а вона знову потрапила в кардіологію. Поки була в лікарні, Люба жодного разу не відвідала. Коли ж повернулась додому, доньки не застала. Сусідка сказала, що позавчора приїхав якийсь молодик легковиком і забрав її.

 Марія дістала стару дерев’яну шкатулку. У ній були листи і фотографії. Рідко їх переглядала. Бо кожен списаний аркуш, кожна світлина віддавали болем. Якби ж вона знала... Якби й знала, то все одно не могла би вчинити по-іншому...

Невдовзі Люба з’явилась удома. Із синцем під оком. Щоб Марія нічого не запитувала, пояснила:

– З коханим «прощалась».

А потім зникла знову. З Маріїними грішми і золотими сережками. Коли приплелася додому, Марію забирала «швидка». Лікарка запитала, чи хоче поїхати з мамою. Люба відповіла:

– Навідаюся в лікарню завтра. Спати хочу.

Але завтра вже було пізно...

...Сусіди допомогли поховати Марію, бо гроші Люба протринькала. Коли всі розійшлися, їй стало лячно. Усвідомила: тепер у неї зовсім нікого немає.

Снувала по хаті. Не знала, як жити далі.

Наступного дня, перебираючи материні речі, натрапила на стару шкатулку. До цього ніколи раніше її не бачила. Думала, може, знайде там щось цінне, а знайшла давні листи. Від тітки Зої і якогось чоловіка. А також їхні фото.

«Я не хочу нічого чути про Любку і не називайте її моєю донькою. Через неї я потрапила до в’язниці. Шкода, що вона вижила. І не бажаю, аби вона шукала мене. Дарма ти, Маріє, вдочерила її та пожертвувала особистим життям. Могла б вийти заміж, своїх дітей народити. Треба було залишити малу в дитбудинку...»

В іншому Зоя писала: «Я не скажу, хто Любин батько. Та й толком не знаю, лише здогадуюсь. І не пробуйте мене розжалобити. Не шліть Любиних світлин. Ні вона, ні її фото мені не потрібні...»

Ці листи надійшли з в’язниці. А ось ще один – останній. Без зворотної адреси: «Я зійшлася з одним чоловіком. Він знає, що я була засуджена, але нічого – про доньку. І краще б не знав. У мене своє життя, у вас і в Люби своє. Не шукайте мене...»

А молодого чоловіка звали Артемом. Колишній Маріїн коханий. «Кажеш, вирішила вдочерити сестрину доньку? І змінити місце проживання, щоб у майбутньому не травмувати дитину? Я не готовий до такого повороту, – писав Артем. – І не готовий стати батьком для байстрючки твоєї сестри. Поїхав заробляти гроші для нас. Хотів одружитися з тобою. Моя родина ніколи не погодиться, аби привів невістку з таким «приданим». Ще й з чужим. Я кохаю (слово закреслене)... кохав тебе. Ніколи більше не пиши і не телефонуй мені. Будь щасливою, якщо зможеш...»

«Свіжий» лист Марія написала для Люби. Тут була вся правда, якої та зовсім не відала.

– Де мій тато? – ​якось запитала Люба.

Любу народила Зоя. Дитина не входила в її плани, тому хотіла позбутися. Народила в найманій квартирі й покинула. Якби не нагодилася господиня оселі, немовля могло померти. Непутящу матір знайшли. Судили і посадили. І не тільки за залишене маля. Зоя з «друзями» грабували людей.

Марія, молодша Зоїна сестра, правдами-неправдами добилася, аби вдочерити дівчинку. Після цього вони перебралися в інше місто – подалі від поголосу і сорому. Жінка довго зустрічалася з Артемом. Мріяли про спільне майбутнє. І якби не сестрина витівка...

Аби не травмувати Любу, ні Марія, ні бабуся Клава при ній не говорили про Зою. Хоча писали їй листи, гадали, можливо, одумається. А тоді вже все якось вирішили б. Заміж Марія не вийшла, бо не була впевнена, що її вчинок обранець зрозуміє і буде добре ставитися до прийомної доньки. Артем, наприклад, не зрозумів...

– Мамо, мамочко, – захлиналася слізьми Люба.

Хата відповіла тишею.

Склала листи в шкатулку. Накинула плащ. Поспішила на цвинтар. Уже темінь хапала за очі, а Люба розмовляла з матір’ю.

Повернувшись, почала наводити лад у хаті. Перебирала свій одяг, а водночас і своє життя. «Бойову» косметику, одяг, у якому зваблювала чоловіків, викинула у смітник. Незчулася, як у вікно заглянув ранок.

Згадала: сусідка сказала, що в лікарні, де вона працює, потрібна санітарка. Тож поки влаштується на цю роботу. А згодом стане кондитером. Вона пекла смачнющі тістечка й торти. Мама хвалила її смаколики й любила ласувати ними. І...

– Все у мене буде добре, обіцяю, – мовила, дивлячись на Маріїну світлину. – Віриш мені, мамо?

Ольга ЧОРНА