Катерина Пасічко: «І тут порожня хата, бо всі повмирали, і тут...»
Репортаж з глибинки: «Був Яномисль — став Іваномисль. А старі баби завжди казали, що то Мислин»
Перейменування відбулося невдовзі після Другої світової війни — у 1946 році з’явився указ Президії Верховної Ради України «Про збереження історичних найменувань та уточнення назв Волинської області». Читаючи чималий список населених пунктів, неважко помітити, що цим документом прибиралися сліди того періоду, коли наш край перебував під Польщею. А ось стосовно «живучого» Мислина, то так звався колись у селі, перша писемна згадка про яке датується 1583–м, один із його кутків (були ще й Красний берег, Селище)
«Хазяїв на Сибір вивезли, а їх нову хату перетягли з хутора в село й клуб у ній зробили»
Куди йти в маленькому селі, аби дізнатися і про число його мешканців, і про те, наскільки воно старе (чи, навпаки, молоде)? Звичайно ж, у медпункт. За «переписом» завідувачки ФАПу Наталії Ляшенко, в Іваномислі, що в Камінь–Каширському районі, — 352 людини. Кожен п’ятий житель — це дитина віком до чотирнадцяти літ. На підході ще четверо — стільки жінок чекають поповнення. Одне слово, молоде покоління підростає. От би тільки не розліталися хлопці й дівчата по світу. На жаль, тенденція якраз така. Хоч, правда, дехто, спробувавши життя на чужині, вертається додому.
І приклад цьому — сама Наталія Ляшенко. Після школи, як розповідала, їй чомусь захотілося поїхати з рідного села десь далеко. Вибрала для навчання медичне училище аж у Дніпрі (на той час Дніпропетровську). Там і чоловіка свого зустріла, заміж вийшла, сина народила. Але, виявляється, так і не прижилася. Вмовила коханого переїхати в Іваномисль, бо, як каже, дуже любить своє село.
Читайте також: «Душогуб розгулює на волі, а за ґрати хочуть кинути невинного»: рідні загиблого волинянина домагаються справедливості.
— Уже тут наша донька з’явилася на світ. Та коли їй був тільки місяць від роду, чоловік… утік до себе на батьківщину. Сказав, що там, на Дніпропетровщині, лучче, а тут люди дуже працьовиті — треба тяжко гарувати, — каже Наталія, сміючись.
В Іваномислі, як і в кожному селі, розмірковувала молода жінка, справді роботи багато. От і вона на ФАПі працює, обов’язків чимало має (можуть і вночі викликати, як хтось занедужає) і на землі разом зі своїми батьками хазяйнує, аби мати хліб і до хліба.
Такі вже працьовиті поліщуки були в усі часи. За це й поплатилися — скільки то їх, «куркулів», які до останнього трималися за свою землю, вислано в повоєння до Сибіру?! У центрі села стоїть клуб як нагадування про ту минувшину. Виявляється, це хата, яка була колись збудована на одному з численних хуторів, що відносилися до Іваномисля. Про це розповідала завклубу Євгенія Шиліпук. Сторінку історії доповнила при зустрічі 77–літня місцева мешканка Ольга Балик:
— Господарів тої хати на хуторі Вездерів’я по–вуличному називали Сивенькими. Вони побудувалися, але не встигли ще обустроїтися. Їх вивезли. А їхню нову хату роздерли й перетягли з хутора в село й клуба зробили. Я мала тоді була, то вже з розказів старших чула, як то було. Зате знаю, що, як воля уже настала для України, то ті люди приїжджали в Іваномисль. І до клубу ходили, щоб подивитися на свою хату. Казали: «Якби нам схотілося тут жити, то ми б потребували її у влади й забрали». Видно, не схотілося… Як у сорок восьмому колгосп організовували, то забирали все підряд: у когось клуню, в іншого — хату, бо ж корівники треба було строїти. І корів виводили з хлівів, і воза, плуга прибирали до своїх рук.
Нагадаємо, легковик протягнув поліцейського 50 метрів, він загинув на місці.
«Тепер люди живуть багатше — лучче нарєдяні, наїдені, а веселости в них нема»
А про те, яким пам’ятається рідне село, Ольга Балик розповідала:
— Іваномисль був заповнений, а тепер он скільки пусток! Із клубу після танців ми завжди розходилися з пєснями. І по ягоди як ішли, то співали, аж ліс тріщав. А тепер, як і є мольодьож, то якась вона смутніша. Люди живуть багатше — лучче нарєдяні, наїдені, а веселости в них нема.
Ольга Федорівна виростила з чоловіком шестеро дітей. Троє «по світу розлетілися», а троє не покинули села, де народилися. У батьківській хаті залишився нежонатий син.
— А чоловік мій не схотів жити, — каже жінка. — Хоч і молодший трохи за мене, а вже другий рік іде, як його нема. А мене ще Бог тримає — мушу і з двома киями походити — доробилася до цього в колгоспі, бо треба було хорошейко трудитися. Серпом жито не жала, як старші жінки, але вже підлітком за батьком, який ішов із косою, снопки в’язала. Колгосп у нас був окремо від села Полиці, то пізніш об’єднали. Трохи в ланці була — льон рвала, стелила, але більше — на фермі. Корів доїла. Перш вручну, а потім — вже й апаратом.
В оселі Ольги Балик багато ікон. Вловивши зацікавленість, жінка розповіла, що разів десять була в Почаївській лаврі. І завжди верталася з новими образами. Так із часом у неї з’явився такий домашній іконостас, перед яким і молиться за те, щоб Бог дав усім здоров’я, щоб мир був та спокій.
Про те, що колись «було хоріще, а тепер, куди не подивися, то пустки», говорили і старожили села Ганна Несторівна Мельник та Ганна Антонівна Шевчик. У жінок не лише однакові імена — вони однолітки (обом уже йде 84–й рік), а ще ж родички, бо вийшли заміж за двоюрідних братів, і просто подруги, які не забувають одна одну провідати. І того дня, коли я була в Іваномислі, то зустрілася з ними в обійсті Ганни Несторівни. Зараз «через той коронавірус» більше по своїх хатах сидять, та все ж, як сказали, стараються побачитися, поговорити.
Буває, мене питають, чого не перебираюсь до міста. Багато хто так і робить у пошуках кращого життя. А мені тут добре. У своєму селі я по–особливому вільний.
Ганна Несторівна виростила з чоловіком десятеро дітей (один підлітком помер). А тепер, коли в усіх свої сім’ї, залишилася вона сама у просторій хаті. Одинока, бо вже вісімнадцятий рік, як овдовіла. Теплий спогад про рідну людину:
— Чоловік мій — столяр. Колись такий спеціаліст був один на все село. Що де зроблено, то його руками. І хату нашу з батьком майстрував.
Вдовине життя — це теж те спільне, що єднає двох подруг: 31–й рік, як помер чоловік і Ганни Шевчик. А якщо вернутися у минуле, то й спогади в обох однакові. Бо на їхнє дитинство припала війна — скільки то довелося пережити, ховаючись із родиною по хуторах, чи й по сусідніх селах, коли тут фронт проходив…
— У війну жизнь трудна була, — каже Ганна Антонівна. — А як мені, то тим більш: батька забрали ще на польську війну в 1939–му, а вернувся додому аж у сорок п’ятому. У нас же було хазяйство. Запряже мати дві корови, мене посадить на воза — і поїхали по полях. Коровами й орали…
Як по літ п’ятнадцять мали, то, пригадують жінки, уже із серпом у поле ходили. І кок–сагиз (сировину для каучуку) обробляли. Життя ніколи не було легким. «Бо ж то скільки треба було напрясти ниток з льону, а потім наткати полотна, вибілити його, щоб яку сорочку пошити». Але сьогодні Ганни–подруги щиро кажуть, що зрослися зі своїм селом і воно для них — найкраще, бо то все їхнє життя. «І ткали, й вишивали, і на любов часу вистачало». От щодо назви, то «був Яномисль — став Іваномисль. А старі баби завжди казали, що то Мислин».
Своєрідним гідом того дня для мене стала Катерина Пасічко (жінка — корінна мешканка Іваномисля, а працює в сусідньому селі Полиці завідувачкою Будинку культури). Ми йшли з нею вулицею, на якій і вона живе зі своєю сім’єю, і я чула не без суму сказане:
— І тут порожня хата, бо повмирали всі, і тут… Але є й радісна новина — ось цей будинок купили молоді люди. Будемо мати сусідів.
А головне — Катерина Василівна познайомила мене не тільки зі старожилами, а й із тими, завдяки кому Іваномисль, є надія, не пропаде, бо й новобудови виростають. Один із будинків на вулиці, де так багато пусток, звів Сергій Приймак. Жінка показала місце, на якому планує будуватися його брат Руслан. Правда, вже зустрівшись з ним, дізналася його прізвище. А йшли ми до атовця Рулі, як сказала Катерина Пасічко (таке прізьвисько у нього ще зі шкільних літ), до хлопців із непростою долею, у яких рано не стало матері, потім — і батька: п’ятеро братів–сиріт дають собі раду — старші не залишили напризволяще молодших.
Вдома застали Руслана, який із дружиною недавно повернувся з Польщі, і найменшого в сім’ї Артема. Молодший на рік від нього Сергій і ще два брати були на заробітках за кордоном. І вже від молодого чоловіка почули про прожите й пережите.
— У 2013 році ми із Сергієм пішли служити на строкову. Ще в «учебці» були, як не стало мами. Раптово померла, а збиралася приїхати до нас на присягу. А після строкової ми підписали контракт «до закінчення особливого періоду». І ще майже три роки прослужили вже в АТО…
Молодий чоловік скромно каже, що не брав участі у великих боях. А ось побратимів втрачав. І це найстрашніше й найпечальніше. На щастя, брати повернулися додому живі й здорові. Поженилися: перш менший привів до батьківської хати дружину, потім і старший. Місця всім вистачає, як сказав Руслан, одне одного підтримують — так і живуть.
— Роки на війні — то найдовша розлука зі своїм селом, — говорить Руслан. — Завжди була мрія вернутися сюди. І вернувся. Буває, мене питають, чого не перебираюсь до міста. Багато хто так і робить у пошуках кращого життя. А мені тут добре. У своєму селі я по–особливому вільний.
І далі мова уже про те, як тут гарно, коли все зацвітає, вкривається зеленню. От і ще одна весна настала — скоро в Іваномислі якраз і буде та краса, яка нікуди не відпускає.
