У Юлії Купчинської — 2 синів, 5 внуків та 7 правнуків і ще одна велика любов — рідна школа.
Волинська краєзнавиця Юлія Купчинська: «Я щаслива, що потрапила в Купичів»
У цьому селі колишнього Турійського району мешкає особлива жінка. Невисока на зріст, тендітна, але й сильна своєю відданістю краю, в який у далеких 1950-х її спрямувала сама доля
Вчителювання — важкий труд
Нашу зустріч із Юлією Тимофіївною організував її колишній учень, а тепер директор Купичівського ліцею Олександр Гончарук. Дорогою до хати він показує туї, які пані Юля передала для школи, розповідає про її любов до квітів і про те, як вона носить букети на могили тих, хто не має родичів у селі. Десь між рядків чується, що побачу незвичайну жінку, яка цінує пам’ять і здатна на неймовірну увагу до людей та життєвих подій. Певне, завдяки цим її чеснотам купичівці мають рідкісну можливість разом зі своїми дітьми гортати книги про свої школу, село, про земляків, роздивлятися світлини — а з такими подробицями ще більше цінувати рідну місцину. Очевидно ж, і пам’ятають, що 9 квітня — у них день незвичайний, а тим більше цього року: Юлія Тимофіївна відзначає 90 літ.
Невисока привітна жінка запрошує нас у хату. Помітно хвилюється й одразу каже, що не вважає, ніби зробила щось особливе, щоб про неї писали. Розмовляє вишуканою українською і на моє прохання розповідає про свою дорогу до Купичева:
— Я сама з Ківерцівського району, з села Озерце… У 6-му класі вирішила, що хочу бути вчителькою мови, такою ж, яка була в мене. Дуже старалася, хоч ми жили бідно й було непросто. Коли закінчувала педагогічний інститут у Луцьку в 1955 році, то зовсім не знала, куди брати направлення. Не мала й уявлення, які є райони.
Юлія Тимофіївна пропрацювала вчителем української мови й літератури 32 роки.
Допоміг випадок: один із випускників порадив молоденькій Юлі сказати, що вона хоче в Купичів. Мовляв, у Турійському районі є електрика й шосейна дорога. Жінка й тепер дивується вчинку майже незнайомого хлопця й радіє, що послухала. Розповідає, як непросто пускала корінці на новому місці, як знайомилася з людьми й вчителювала. Їй дали старші класи — добряче випробування. Пані Юлія згадує, що через роки один її випускник зізнався, як учні боялися її строгості:
— Тоді подумала: «А як же я вас боялася, дорогі діти!». Я ж у конспект уроку навіть «Добрий день» писала, хоч жодного словечка звідти ні разу не прочитала. А ще ніколи собі не дозволяла вступати на початку заняття у якісь розмови, дискусії з учнями! Ніколи!
Серед її особливих спогадів — і зустріч з нареченим.
— Наприкінці літа в колгоспі ми пересівали віялкою зерно. По черзі з дівчатами крутили корбу. Заходить такий високий молодий чоловік. Агроном. З ним усі взялися жартувати, а я й далі кручу ту корбу… А на другий день він приїхав до мене на квартиру й почав розпитувати… — ділиться жінка.
Читайте також: Пережив ГУЛаг і Норильське повстання, читав поезію школярам, будував церкву: на Волині помер відомий 92-річний повстанець
Пані Юлія в розмові називає свого чоловіка Михайла Купчинського, на жаль, уже покійного, Макаровичем. Із ним виховали двох синів. Саме він, який, здається, мав вроджений хист до краєзнавчої праці, бо невтомно описував усе, що відбувалося в селі, зумів переконати дружину, що її знання про їхню громаду, про школу теж мають служити історії Купичева. А вона ж бо пропрацювала вчителем української мови й літератури 32 роки! Нині переказує чоловікові слова й, здається, прислухається у спогадах до його голосу.
— Казав: «Тимофіївна, пиши! Я тобі допоможу! Ти все життя працюєш в одній школі, а я — в одному колгоспі!». Від чоловіка я, певне, перейняла соту долю того, що він умів, але взялася писати історію села.
«Досі школа у мене — на головному місці»
Жінка кладе на стіл книги і звичними рухами любовно погладжує обкладинки. Тут історичні збірки «Купичів — минуле і сучасне» Михайла Купчинського та новіша, яку доповнила сама. А ще її авторські — «Витоки духовності», «Вічно живі в наших серцях» та «Наша рідна школа». На численних сторінках — історії людських доль, факти, описи, документи. Зібрати, сформувати все це, вивірити кожне слово, пожертвувати своїм часом може далеко не кожен…
Юлія Тимофіївна гортає одну з книг й оповідає про директора школи Миколу Шевчука, який загинув в УПА. У час війни він учив її чоловіка й інших школярів любити Україну. Діти цього директора приїхали знайомитися з учнем свого тата, коли той був уже у засвітах. «Ми плакали всі разом», — зітхає вчителька. А згодом лунає її розповідь, як у повоєнні роки вона з учнями писала листи родинам, чиї сини й батьки загинули, захищаючи їхнє село, а тоді зустрічали рідних, які приїздили до могил, на Ковельському вокзалі. У Купчинських тоді тиждень мешкала сім’я з Грузії. Жінка ненадовго змовкає, перегортаючи численні печальні й веселіші сторінки ніде не опублікованої книги свого життя.
Розповідає, як готувала до публікації «Нашу рідну школу»: збирали ще з чоловіком фото, альбоми, віньєтки у своєму й сусідніх селах. Роїлися тисячі ідей, аж поки знову не допомогла доля...
— Я щаслива, що потрапила в це село. Жила з добрим чоловіком, який мене розумів і допомагав. Все моє трудове життя минуло в школі, ні вдома, ні в сім’ї, а тільки у школі… І до сих пір вона в мене на головному місці! — підсумовує пані Юлія.
Читайте також: Жертви НКВС: у Володимирі-Волинському проведуть ексгумаційні роботи на валах городища
Розповідає, як готувала до публікації «Нашу рідну школу»: збирали ще з чоловіком фото, альбоми, віньєтки у своєму й сусідніх селах. Роїлися тисячі ідей, аж поки знову не допомогла доля: однодумець, єпископ Рівненський і Острозький УПЦ Варфоломій якось надіслав свої книги про рідні село Городне та школу. Остання і стала для Юлії Купчинської дороговказом. По сей день вона вдячна священнику за поміч…
Юлія Тимофіївна поправляє хустину й вдивляється кудись у свої роки. А тоді кидає погляд на директора ліцею Олександра Гончарука й ділиться: у свої 90 літ вона хотіла б, аби він, один з найсумлінніших учнів, продовжив її працю. Історія села Купичів має повнитися «новими сторінками». Що ж — у незвичайної жінки і мрії особливі…
