Уродженець волинського Поромова був радником президента США

До нього дослухався сам Джиммі Картер

Нещодавно в засобах масової інформації промайнуло повідомлення про смерть професора Володимира (Мірка) Пилишенка з Рочестера (США) –українця, який присвятив своє життя книгам. Захотілося більше дізнатися про цю людину, коли прочитала, що він народився в селі Поромів (колишній Іваничівський район) у 1934 році, де й досі пам’ятають свого знаменитого земляка.

Володимир Пилишенко зростав у родині члена Центральної Ради. Поромівчани від старожилів чули, що саме в їхній хаті проходили читацькі конференції, вистави. Під час Другої світової війни його родина переїхала до Німеччини, а 1949 року — ​до США, в місто Рочестер, штат Нью-Йорк. Там Мірко закінчив Рочестерський технологічний інститут і здобув фах архітектора. Його художні роботи виставлялись у десятках галерей та в університетах США, а також за межами країни. З 1964 по 2000 роки він викладав основи мистецтва і був керівником кафедри в університеті міста Брокпорт. Важливою сторінкою його біографії стало призначення президентом США Джиммі Картером радником Комітету з прав людини.

Він усе життя наполегливо збирав українські видання в Америці і щедро обдаровував ними Україну. Так, значну частину фондів Бібліотеки імені Джона Маккейна у Дніпрі, створеної в 2019 році, становить якраз передана Володимиром Пилишенком унікальна колекція з 6 тисяч (!) рідкісних історичних книг, цікавих фотографій, платівок і підшивок преси. Ще 9 тисяч примірників, які мають велику цінність та були видані українською діаспорою в Німеччині, Бразилії, Аргентині та Канаді, чекають на пересилку із США до України.

«Я все життя збирав книги, бо маю душу бібліотекаря»

Таким своїм захопленням пан Володимир завдячує батькам та збігу обставин. Ось як він про себе розповідав: «Народився я на Волині, у забутому Богом селі Поромів, там був пором через Буг. Мій батько брав участь у визвольних змаганнях, був свідомим українцем із Немирова, що на Вінниччині. Мама — ​з попівського роду, з Ковельщини, закінчила Інститут благородних дівиць і теж була учасницею визвольних змагань. Все своє життя батьки присвятили простим людям і вели освітянську роботу. У нас в родині завжди були книжки і музичні інструменти. У Кракові, куди ми виїхали під час війни, мене якось завели в друкарню, де було видано дуже гарно ілюстровану книжку «Лис Микита» з ілюстраціями Едварда Козака. Вона стала для мене майже Біблією. Потім ми виїхали до Словаччини, згодом — ​до Німеччини і так далі. За кордоном я дістав оповіді про Шерлока Холмса російською мовою, бо російська мені теж знайома. Я почав читати відомих письменників — ​Толстого, Достоєвського, хоча був ще маленьким. Часто не було світла, і я навіть під ковдрою читав. Але це були твори, багаті на характери. Я закохався в книжки і вирішив стати письменником».

Я був спритний, у 15 років приніс перші 5 доларів. Міг витратити на морозиво, але віддав батькам. Жити було важко, але книжку завжди шанували.

Збирати бібліотеку, яка стала головним надбанням пана Володимира, почав його батько після переїзду до Америки, якому на початках доводилося важко працювати. Якось Володимир згадував, як він «підлогу підмітав у готелі, і часу не мав, і грошей не мав. А я був спритний, у 15 років приніс перші 5 доларів. Міг витратити на морозиво, але віддав батькам. Жити було важко, але книжку завжди шанували. Я досі маю одну книгу від мами. І збираю їх усе життя, бо маю душу бібліотекаря». Так почала формуватися тепер уже легендарна бібліотека пана Пилишенка.

У рідному селі не стримував сліз

Після переїзду в Америку його батько не хотів поривати з Україною і Волинню. Писав листи своїм землякам Семену Сові, Василю Войтовичу, розпитував про те, як їм живеться в Поромові, чи важко доводиться працювати в полі, чи збираються вступати у колгосп. Часи були неблагонадійні, ніхто не наважувався відсилати лист американцеві. Не побоялася написати самотня Настя Якимчук, з якою Пилишенки підтримували найтісніші зв’язки. Згодом не одна жінка заздрила, коли бачила на ній «шалянову» хустку, всі здогадувалися, звідки взяту. Навіть продавала, коли дуже просили.

Та найцікавішою подією, яку довго обговорювали в тамтешніх селах і про яку писала навіть районна газета «Колос», став візит високоповажного американця у Поромів. Було це вже тоді, коли Україна здобула незалежність. Раніше Володимир Пилишенко приїжджав із делегацією у Львів, але в село не ризикнув їхати — ​тоді на зустріч з ним прибула Настя.

А от влітку 1993 року, незважаючи на численні сумніви й побоювання, він усе ж таки завітав разом із дружиною у рідний Поромів. Поділилася спогадами про цей неординарний візит колишня вчителька Ніна Калюга:

— Тоді ретельно готувалися. Оскільки подружжя мало зупинитися в оселі Насті Якимчук, то й усі гуртом прибирали там. Привезли килими, гарні меблі, аби не осоромитися перед заокеанськими гостями. Зустрічали ми з Ніною Бабійчук, яка тоді була завідувачкою бібліотеки, у вишиванках з короваєм. Пан Володимир вклонився, поцілував хлібину й поставив її в салон автомобіля.

Ніна Миколаївна пригадала й такий щемливий момент. По дорозі до того місця, де було обійстя Пилишенків, побачив хатину Івана Гнатовича Тимовського, яка зовні була схожа на їхню. Підійшов, поклонився, сльози виступили в його очах. Відвідав Поромівську середню школу, один із кращих у районі кабінетів фізики, облаштований тодішнім учителем Михайлом Якимчуком. Побував у Свято-Покровській церкві, яка встояла в часи «войовничого атеїзму».

До пізнього вечора було гомінко в хаті Насті Якимчук. Поромівчани не поспішали розходитися по домівках, слухали довго українського американця, який висловлювався гарною українською мовою. Біля дружини був перекладач, який допомагав їй дізнаватися, про що спілкуються присутні.

Як відомо, Володимир Пилишенко товаришував із відомими українськими митцями — ​Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Іллєнками та іншими, але цінував щире спілкування з простими людьми, яких дуже любив. Під час відвідин Поромова повторював не раз, що він зворушений до глибини душі зустріччю з земляками. А коли тоді за столом гості заспівали Симоненкове «Можна все на світі вибирати, сину», Володимир Пилишенко не втримався — ​і заплакав.

… Земляки-волиняни приєднуються до співчуттів із приводу завершення земного шляху Володимира Пилишенка. Світла пам’ять патріоту України, волинянину, який збагатив нас книгами і показав приклад служіння своєму народу.