У митрополита Павла хочеться запитати: «Навіщо Ви згадуєте про це і ятрите душу зараз, якщо промовчали тоді?!»
Маніяк Онопрієнко ще до арешту зізнався в убивстві на сповіді нинішньому митрополиту УПЦ Павлу
Але той не видав його правоохоронцям, і «Поліський упир» продовжив чинити душогубство
Настоятель Свято–Успенської Києво–Печерської лаври митрополит УПЦ (РПЦ в Україні) Павло зробив резонансне зізнання. Церковний діяч давав інтерв’ю дружині олігарха–українофоба Віктора Медведчука та кумі російського президента Володимира Путіна Оксані Марченко, в якому заявив: свого часу на сповідь до нього прийшов Анатолій Онопрієнко (кривавий маніяк, який в кінці 1980-х — середині 1990-х відправив на той світ 52 людини)
«Він прийшов до мене на сповідь до церкви в Нововолинську (очевидно, мається на увазі приміське село Низкиничі, де отець Павло деякий час був настоятелем Успенського храму. — Ред.) і каже: «Я вбив». Я кажу: «Ну, усвідомлюй». Він: «Заявляй на мене, йди в міліцію». Я кажу: «Я не дільничний, щоб заявляти на вас. Моя мета — привести вас до покаяння. Не робіть більше нікому зла. Якщо ви ще колись піднімете на когось руку, вас упіймають без мене»», — зізнався митрополит Павло.
Вислухавши бузувіра і відпустивши йому гріхи, отець все ж відмовив Онопрієнку в причасті.
Відомо, що таємниця сповіді — непорушна, священник не має права оприлюднювати сказане вірянином під час покаяння. Хоча в конкретному випадку сприймати це вкрай тяжко. Можна уявити емоції людей, які тоді втратили своїх рідних, а тепер дізналися: нині дуже впливовий (і не менш скандальний) церковний діяч фактично «тримав у руках» нелюда, якого тоді, збиваючись із ніг, шукала буквально вся правоохоронна система України…
Принаймні у митрополита Павла хочеться запитати: «Навіщо Ви згадуєте про це і ятрите душу зараз, якщо промовчали тоді?!»
Першого разу позбавив життя п’ятьох людей, другого — сімох.
Нагадаємо, що намісник Свято-Успенської Києво-Печерської лаври протягом десятиліть встиг «прославитися» багатьма іншими вчинками. Він порівнював Януковича з Ісусом Христом і балотувався в депутати від «ригів». Наліво і направо проклинав невгодних йому людей. А ще відбирав телефони у журналістів, намагався «трохи посунути» важко хворого (але ж іще живого!) митрополита Володимира, сварився на в’їзді в лавру з патрульним поліцейським, який посмів зупинити його розкішний «Мерс» (звідтіля й доволі дивне як для поважного архієрея «Паша-Мерседес») за очевидне порушення правил дорожнього руху… Тож зізнання для «Паломниці» про той епізод з Онопрієнком саме з вуст митрополита Павла (до речі, корінного волинянина, який у миру мав ім’я Петро Дмитрович Лебідь) звучить вкрай специфічно.
Тим часом душа колись відпущеного волинським священником на всі чотири сторони Анатолія Онопрієнка вже понад сім років горить у найстрашніших закутках пекла.
Читайте також у нас: «Підозрюваного у вбивстві 7-річної Маші Борисової ніхто не хоче ховати».
Своїх перших дев’ятьох жертв Анатолій Онопрієнко вбив ще за часів СРСР — влітку 1989 року. На той момент йому виповнилося лише 30. Він був молодим і, здавалося, успішним чоловіком.
Хоча з дитинства доля не балувала малого Толіка. Народившись у селі на півночі Житомирщини (звідтіля й одне з прізвиськ маніяка — «Поліський упир»), він однорічним хлопчиком фактично втратив батька (той пішов із сім’ї до іншої жінки). А коли мав три роки — померла мама.
Зрештою він потрапив у дитячий будинок. Згодом вступив у Малинський лісотехнічний технікум, проте був відрахований звідти й призваний на строкову військову службу. Після «дембеля» — морехідне училище й престижна служба на флоті — з подорожами світом і нічогенькими як для «радянської людини» заробітками.
Після флоту стрімко починає успішну кар’єру пожежника. Інакше й бути не могло, адже в кишені лежав «всесильний» на ті часи квиток члена КПРС. Поруч — дружина, підростає маленький син, сім’я має хороші статки.
Здавалося б, колишньому вихованцю дитбудинку радіти з такої прихильності долі й щиро цим тішитися. Проте він обирає інший шлях — забирати життя у людей. Розпочинається його моторошна «кар’єра» одного з найжорстокіших серійних убивць…
Після тієї «першої серії» із дев’яти вбивств Онопрієнко втікає до Західної Європи, сподіваючись «сховатися» у Німеччині. Кілька разів його депортують до України, проте він щоразу вперто повертається за кордон. Однак навесні 1994–го його остаточно виселяють в охоплену економічною кризою Україну.
А за півтора року починається його друга кривава «серія». З жовтня 1995–го по березень 1996–го бузувір позбавляє життя 43 людини на Житомирщині, Київщині, Львівщині, Дніпропетровщині, Запоріжжі, Одещині та Рівненщині.
Серед жертв була навіть тримісячна дитина, що здається якимось абсолютним безглуздям, адже жодним чином немовля не могло «нашкодити» вбивці старших членів сім’ї.
Найбільше від Анатолія Онопрієнка постраждало село Братковичі на Львівщині. Сюди він навідувався двічі. Першого разу позбавив життя п’ятьох людей, другого — сімох.
Уже коли душогуба схопили, його так і не наважилися привезти у Братковичі для слідчого експерименту. Правоохоронці боялися, що не зможуть дати раду селянам, які прагнутимуть самосуду за 12 загублених душ, адже загиблі від рук нелюда були чиїмись рідними, друзями, сусідами…
Схопили Онопрієнка 14 квітня 1996 року в Яворові на Львівщині. «Взяли» зарізяку на квартирі у жінки, до якої він незадовго до того «пристав». Вона мала двох дітей, котрих душогубець буцімто нестямно любив і купував їм подарунки…
Слідство тривало два з половиною роки. Суд розпочався в листопаді 1998–го в Житомирі. Вирок зачитали 1 квітня 1999–го. Підсудного визнали винним у всіх 52 убивствах і засудили до розстрілу. Кажуть, що присутні у залі судових засідань зустріли вирок нелюду бурхливими аплодисментами. Натомість сам він лишався незворушним, лише цинічно показав судді непристойний жест у вигляді піднятого вгору середнього пальця руки.
Навіть сам тодішній Президент України Леонід Кучма висловився з цього приводу: мовляв, така сволота точно заслуговує на найвищу міру покарання. Але європейські партнери України на той момент уже на повен голос вимагали від України заборонити смертну кару. Поки тривали різні післясудові процедури, настав 2000–й. Того року в Україні смертну кару остаточно скасували — тож кривавому вбивці розстріл замінили на довічне ув’язнення.
Покарання він відбував у Житомирі. І кілька разів містом ширилися страхітливі чутки: «Онопрієнко втік! Уже встиг убити із десяток людей!» На щастя, то були лише чиїсь нерозумні вигадки. Бузувір раптово помер у тюрмі того ж таки Житомира 27 серпня 2013 року.
До речі
У Братковичах уже понад 20 років синів не називають Анатоліями
«Для нас то, як чорт, – розповіла gazeta.ua місцева жінка старшого віку на ім’я Ганна. – Така тварюка не мала так легко вмерти. Його треба було за руки-ноги повісити на горіхові. Кожен підходив би з ножичком, обрізав кусок і кидав у нього його ж м’ясом. Або краще дали з’їсти. Най би сам себе зжер».
Читайте також у нас: «В аеропорту «Бориспіль» злапали іноземця, який у власному череві перевозив понад кіло кокаїну».
