Ця послуга незрозуміла для багатьох українців.
Нова послуга: догляд за… могилами
Страсний тиждень — підготовка до свята Пасхи, переосмислення своїх дій, роздуми про життя і смерть. А що воно — любов і вічність? Постійна турбота про близьких і пам’ять про тих, хто вже по той бік горизонту
Послуги з прибирання квартир, офісів, садків і дач давно стали звичними для нас, принаймні міських жителів. Нещодавно натрапила на новий для себе сервіс — упорядкування і постійний догляд могил. Здивувало, бо завжди знала, що пильнувати за місцем спочинку предків у нашому суспільстві було обов’язком кожного покоління. Лише в американських фільмах кіногерої платять гроші за постійний букет квітів на своїй могилі протягом наступних ста років. Не особливо чіпляло за душу: інша цивілізація, інші родинні традиції. Те, що заведено за кордоном, наприклад, добровільне бажання пенсіонерів жити у будинках престарілих, у нашому середовищі викликає страх, суспільний осуд, нерозуміння. Бо діти живі, і вони повинні доглянути до старості. Про це навіть закон гласить. В іншому випадку — ганьба, бо зректися батьків — це забути смак маминого молока, а стареньким — сором, бо виховали «не так». «Народилася наша поховальниця», — тішилася появою на світ доньки моя знайома, з пелюшок покладаючи на немовля традиційну відповідальність. Це як скарбниця української культури.
Не важливо, чиїми руками висаджені, — важливо, що з любов’ю і думкою про вічне життя.
Але життя вносить корективи, й все частіше батьки залишаються сам на сам зі своєю старістю. Не кожному щастить доживати віку в любові й оточенні рідних. Роками чорніють могили, а колись сині пам’ятники з роками стають сірими і хиляться чи то з туги, чи під впливом вітру та злив. Кордони, сім’я, робота, щоденні клопоти і проблеми засівають стежку до цвинтаря травою і бур’янами. Лише на мить зринають у пам’яті щемливі миті коли всі «ще є», і в планувальнику з’являється нотатка про відвідини сакральних місць. А потім у круговерті буденних справ цей запис перегортається разом із аркушами календаря.
Читайте також: У Любешівській громаді запрацювала послуга «е-Малятко».
Розумію, послуга догляду за могилами з’явилася саме для зайнятих людей, котрі далеко живуть, не мають можливості приїхати. Дивна вона, коли в нашому традиційному суспільстві прийнято, щоб не чужі, а рідні впорядковували місця спочинку. Але ж буває любов на відстані. Не менша, ніж та, що на рівні обіймів і витягнутої руки.
Справжня — до болю в серці. Вічна, про що розкажуть квіти на могилі. І байдуже, хто взяв турботи про її охайність. Набагато гірше — оброслі травою горбики в чагарниках. Що хтось тут спочиває, видають тільки поодинокі штахети — рештки поваленої дерев’яної огорожі.
Німецький письменник Жан Поль сказав, що пам’ять — «це єдиний рай, з якого нас не можуть вигнати». У спогадах живуть бабусі й дідусі, близькі й далекі, навіть ті, хто лиш на якусь мить зазирнув у наше буття, кожен, хто залишив у ньому свою зернину любові та мудрості. І виростає із того насіння Едемський сад. І хоч стираються в пам’яті деталі, корені вростають у душу, а квіти цвітуть на могилах. Не важливо, чиїми руками висаджені, — важливо, що з любов’ю і думкою про вічне життя.
