«Ми — на ставок москаликів ловити, а жінки на город — колорадів травити!»

«Ну, я попал. Я так попал, шо і в кошмарном снє прєдставіть нє мог. Мнє і моєй сємьє сказалі, шо нас пересіляют у Сокольнікі. Так ми ж обрадоваліся, шо ето у Москву. А то оказивається — СокІльники… под Львовом. Нє… ну мєня, патріота Новоросії, настоящего мужика — у Львов — гнєздо фашизма і голубого разврата!!! Оні же 100 г нє випьют без кріка «Будьмо. Гей!» І поют прі етом «Гей, наливайте повнії чари!» Нєнавідєл етіх бендеровцов усю свою сознатєльную жізнь

Іхняя фашістская фанатічность прєдєлов нє імєєт. Но то, что я увідєл здєсь — ето даже в НКВД прідумать нє моглі. Іхній мєсний мілліонєр предложил нам свой дом.

Іхняя фашістская фанатічность прєдєлов нє імєєт. Но то, что я увідєл здєсь — ето даже в НКВД прідумать нє моглі. Іхній мєсний мілліонєр предложил нам свой дом. А сам каже: «Ми з жінкой у лєтнєй кухнє поживйом!» У йОго — віла у два етажа. Шесть комнат. У каждой комнатє — разниє картіни. У гостінной — ікони і большой партрєт Шевченка. І усьо — у вишиваних полотєнцах. Це у жон мєсних мілліонєров так прінято отдихать: корову подоїла, свинюшку накормила, птиці насипала, грядкі пополола — і прікоснуться к прекрасному — вишивать!

Сарай со скотіной на 10 мєт­ров! Нє сарай — а хверма! Собака на цепу — Гітлєр викапаний! Только ми у двор вошлі — а он сразу лапу поднял і как залаєть: «Зік хай! Зік хай! Зік хай!» Жена моя за сєрце схватілася. Дєті заплакалі. А хазяйка іздєваться начала: «Та чого ви настрашіліся? Він же вам лапку подає». Я скріпнул зубамі і молчя продолжил оглядивать мєсность.

У сараї — трі свинюшкі размєром у «запорожец» мого дяді Міті. Двє карови. Так іх, сволочі, по–імпортному зовуть. Нє шоп Бурьонка чи Зорька. Одну назвалі — Бейжа, а другу — Хуаніта.

Домашньой птіци — усенька, яка єсть у природє. У п’ять часов утра уже всьо орьоть — жрать проситься. Но самий протівний — ето пєтух.

Він вискакує на забор і пойоть сразу по–бандеровскі: «Слава Украї–і–і–ні!» Псіна фашістская… вилазить із будкі і тут же лаєть: «Смерть ворогам!»

Но са–а–амиє отвратітєльниє — ето індюкі! Ето — мєсниє ультрас! Іх у хазяіна штук с 15. От, представляєтє картіну — стадо індюков по двору ходе і ето… ну… вопшем — ви понялі, да? «Путін — Лоло!!! Ла–ла–ла–ла–ла–ла–ла!»… А гусі!!! А гусі… єто вашЕ — нє птіца. Ето — скатіна в пєрьях! Как только пєсню індюков услишат — сразу «Га–га–га–га». Вопшем — тут бендеровци усі!

Она: «Я вам молочка праженого принесла». Людка моя іспугано: «Слишал? Молочка зараженого. І даже нє скриваєт, мразь бендеровская».

Ну, ми понялі, шо папалі. А дєваться нєкуда. Ляглі спать. Нам прєдлагалі спальню на втором етаже. Но ми отказалісь. Єслі рєзать начнут — шо нам в окно со второго етажа пригать? На двєрную ручку Людка повісила погрємушку нашого младшенького. Тіпа — сігналізация! Спать сталі поочєрьодно: два часа — Людка, два часа — я. Намучаліся — жуть. Утром пєтух прокрічал фашистскую крічалку, і ми началі ждать, кагда бендеровці над намі іздєватся начнут.

І такі началось. Жена хазяіна у 6 часов начала стучаться у нашу спальню.

Я спрашіваю: «Чьо нада?» Она: «Я вам молочка праженого принесла». Людка моя іспугано: «Слишал? Молочка зараженого. І даже нє скриваєт, мразь бендеровская». Сама бистро вскочіла, руку за двєрі протянула, кувшин з молоком взяла і двєрь бистро закрила.

Молоко у коров породи Бендеровская імєєт особєнно пріятний аромат. Очєнь апєтітно-провокатівний. І дєті тут же закрічалі: «Хочю молока, хочю молока». Но інстінкт матєрі прєзвозмог всьо. Людка открила окно і виліла молоко на зємлю. Сбєжаліся двє хазяйскіє кошкі і трєтья сосєдская. Вилакалі молоко бєз остатка і ляглі на сонце отдихать.

Ми с Людкой висунуліся в окно наблюдать, как оні в мучєніях будут умірать. Но кошкі умірать нє собіралісь. А нам от голода живот свєло. Пока ми, голодниє, наблюдалі за ситимі бендеровскімі кошкамі, дєті, сняв погрємушку, пошлі гулять во двор. Хазяйка дала ім каждому по трі оладкі в ручку. І окрікнула нас к завтраку. Вишлі і ми во двор… і замєрлі…

Наш младшенькій Стасік сідєл на травє возле собачєй будкі і корміл Гітлєра той оладкой, которую єму дала хазяйка. Людка гордо заявіла: «Моя школа. Правільно, сина». Но тут Стасік начал слєдующую оладку кушать сам. Гітлєр облізал Стасіку морду і стал перед нім на задніє лапкі. Ми так і нічєво нє понялі, как нас вивєла із размишлєній слєдующая картіна: старшенькая наша, десятілєтняя Тоня, начала помагать хазяйкє накривать на стол в бєсєдкє возлє дома. «Предатєльніца», — ​подумал я.

І тут хазяін проізньос: «Ну, дорога наша східна родино, чим хата багата! Сідайте, до столу, спожиймо, що Бог послав. Почувайтеся, як дома!» «Ну, да! — ​подумал я. — ​Якби я пачувался як дома, то тут уже давно би апалчєнци билі!»

Бог в ето утро послал оладкі с яблок, сирнічкі с творога, кофє з молоком, бутерброди с колбасой і сиром, яішніцу с вєтчіной і компот із чьорной смородіни. Ми покушалі. І тут хазяін каже: «Ми зараз з тобою, Вадім, підемо на ставок москаликів ловити. А Людка твоя хай іде з моєю Марійкою на город колорадів травити! Бо в тому році їх розвелося як ніколи!» І тут Людка дрожащимі пальцамі полізла у бюстгальтер, винула георгієвскую лєнту і гордо прицепіла на грудь. Марійка на нєйо взглянула і каже: «Ти, Люда, не на параді. А колоради ваші там на Сході так жеруть нашу землю, як тут колорадські жуки бульбу. Не буде врожаю — ​не буде з чого жити. Не буде землі — ​не буде де жити! А ми, от бачиш, як живемо?» — ​і показала на свою віллу. «І бачиш — ​які врожаї маємо?» — ​і показала на стол. У нас тут, у бандерівців у неволі хіба скотина живе. І то — ​тричі на день кормимо. І Хосе Альберто на цепу сидить (і головой ківнула на Гітлєра, а тот, услишав свойо імя, радосно гавкнул і завілял хвостом)… Так-от, — ​продолжила Марійка, — ​ми його на цеп посадили, тільки, коли вас запросили. Знали — ​що з дітьми. Боятися будуть. Та схоже — ​не бояться. Треба пса з ланцюга зняти». І тут гусі вдруг: «Га-га-га-га-га»!

І шо-то мені так нє по сєбє стало. У мєня дома тока кошка била … да і та загуляла. А шо єй у нас жить? Корови нема, ... магазінноє молоко — ​нє вкусноє. На огородє моя Людка била в послєдній раз, когда ко мнє через окно лазіла, огородамі пробіраясь. Так ето єщьо до свадьби било…

І такая мєня таска взяла. Сволочі ви всьо-такі, бандеровци. Умєєтє чєловєка бєз обід до сльоз довєсті!».

Мирослава СИДОР.