Коли помирає другий із закоханої пари, тоді…

Галина добре все пам’ятає: як перший танець був не з нареченою, а з нею. Як він запросив її, пригортав до себе і все розпитував, чому вона його зрадила.

І тільки тоді, під час танцю, дізнався правду. Микола погрожував вбити його, а вона старалась врятувати — ​погодилась вийти заміж за Миколу.

Володя аж побілів, заскреготав зубами, так боляче стиснув їй руку, що мало не крикнула, ледь вимовив: «Що ти наробила? Тепер щось міняти пізно». І вона з ним погодилась: «Значить, така наша доля. Я кохаю тебе, Володю, хочу, щоб ти був щасливий. Будеш щасливий ти, буду щасливою і я».

Вона пам’ятає, як потайки дивилися одне на одного, щоб дорогі серцю риси обличчя ніколи не забути. Після цього танцю їхні стежки розійшлися.

Але якийсь містичний зв’язок між ними був. Вони на відстані відчували одне одного. Володя часто снився Галині. Можливо, і він бачив її у снах. Володя для неї був оберегом.

Життя йшло своєю ко­лією. І Галині захотілося ласки й обіймів. У сні вона тулилася до Миколи, але за це не раз одержувала ляпас зі словами: «Обіймаєш не мене, а Володьку». Ось таке було її життя. Але вона була вірною дружиною. Хоч Микола і зраджував її. Вона вдячна чоловіку за дітей, яких народила, виростила добрими людьми, які подарували їй хороших онуків.

Але були в житті Галини такі випадки, коли хотіла покинути Миколу. Не раз думала, як Володя влаштував своє життя. Живе десь на Львівщині. Пора і їй влаштовувати своє.

Варто було Галині подумати про друге заміжжя, як знову снився Володя і просив: «Галинко, чекай мене». Після такого сну вона далі терпіла Миколу.

Тричі приймала рішення про розлучення. І тричі снився Володя, благаючи чекати його.

Так тривало до 1993 року. Галина терпіла, змирилась зі своїм життям та все чекала і вірила своїм снам.

Володю, у снах ти приходив до мене і все просив чекати тебе. Я чекала, але не судилося нам зустрітися.

А потім Володя перестав снитись. Галина і з цим змирилася. Вважала, що він забув про неї. Адже житейські проблеми, час, вік беруть своє. Значить, у нього все добре.

Не раз, йдучи містом, вона приглядалася до сивочолих чоловіків, уявляючи, що так може виглядати її Володя. А ще мріяла про зустріч, без будь-яких обов’язків одне перед одним, просто побачити дорогу серцю людину.

Час невблаганно йшов. Одружувала Галина своїх дітей, дочекалася внуків. Поховала Миколу.

Через рік Галина розцвіла, наче пізня квітка. Поправилась, погарнішала, стала виглядати значно молодшою. Чоловіки пропонували їй вийти заміж. Та Галина жила своїми спогадами та мріями.

І ось 2017 рік. Знову віщий сон: Галина на подвір’ї свого будинку, а через паркан, біля самої хвіртки, заглядає Володя. Сумним, ніжним поглядом дивиться на неї. І був він таким, як запам’ятала його на весіллі.

Зраділа, побігла відчинити хвіртку, а його немає, кудись зник. Замість Володі забігає гарний великий пес і лягає біля її ніг, лащиться. Чому Володя зник? Чому не зайшов?

Від такого сну Галина прокинулась, але вставати їй не хотілося. Вона ще довго лежала і розмірковувала, що це могло означати? І зажевріла у Галини надія на зустріч. Подумала, якщо Володя був біля хвіртки, значить, він теж хоче її побачити. Галина уявляла їхню зустріч і готувалася до неї. Та не знала, що чекає її попереду.

Через декілька ночей знову снився сон. І не сам Володя, а його фото на сірому постаменті. Чому постамент? Що цим він хотів повідомити? Галя не знаходила собі місця, втратила сон і спокій. Тут щось не так. Мабуть, щось трапилось.

Галина почала пошуки, щоб дістати хоч якусь вісточку про долю Володі. І таки дізналась…

Через своїх знайомих, які проживають у селі Новий Двір, дізналася, що Володі вже більше 20 років немає серед живих. А також, що свою першу доньку Володя назвав Світланою — ​так, як зветься донька Галини. І це йому нагадувало про колишню кохану. Зрозуміло, що Галею назвати дружина не дозволила б, тому він пішов на таку хитрість. І свою любов віддавав доні.

У 1994 році люба доня збиралася заміж, потрібні були гроші на весілля і Володя поїхав в Росію на заробітки. Натомість привезли його у домовині.

Галина їде на Львівщину. Село, кладовище… Серце почало битися швидше. Здається, що воно ось-ось вирветься з грудей. І ось Володина могила. І це фото. Галині перехопило подих. Великий клубок став у горлі, сльози градом покотилися по обличчю. Галина впала на коліна, обняла могилу і заридала: «Коханий мій, Володю, не про таку я мріяла зустріч… Любий мій, і все-таки вдруге не змогла тебе вберегти. Якби можна було тебе воскресити, то я віддала б своє життя, аби ти був живий, мій коханий».

Галина ще довго розмовляла з Володею про своє життя. Прощаючись, мовила: «Володю, у снах ти приходив до мене і все просив чекати тебе. Я чекала, але не судилося нам зустрітися. А тепер я прошу: ти чекай мене. Я не знаю, скільки часу мені відміряв Бог, але коли настане моя пора, я прийду, мій коханий, до тебе і наші душі возз’єднаються, і наше кохання продовжиться на Небесах. І воно буде вічним, і ми будемо разом. А зараз я молитимусь за тебе, щоб був у Царстві Небеснім, я любитиму і пам’ятатиму тебе до останніх своїх днів».

Коли Галина фотографувала з пам’ятника Володин портрет, не помітила, як підійшла якась сільська жіночка і спитала: «Ви, певно, родичка покійного зі Львова?» — ​«Так, так», — ​машинально відповіла Галина.

І ще цікава жіночка запитала, чи була вона на могилі доньки покійного, яка померла від раку через 17 років після його смерті. І почувши, що ні, показала, як її знайти.

Коли Галина підійшла до могили Володиної доньки Світлани, то оторопіла, не могла і слова промовити. На фото Світлана — ​копія Галини в молодості. Різниця була лише в зачісці. У Світлани були світлі локони, а в Галини — ​русяве волосся. Тоді зрозуміла остаточно, як сильно Володя кохав її…

Читайте також: Притча про любов на вечір

Тепер вона щороку 25 серпня відправляє панахиду за упокій душі Володі, його батьків та доньки Світлани. А ще Галина каже: «Кохання помирає тоді, коли помирають обоє закоханих, а поки живе хтось один із них, то ця любов живе, хоч у спогадах чи у снах, але живе, навіть незважаючи на вік!».

Катерина ПАВЛЮК

м. Володимир-Волинський.