Тож, як кажуть, хай увесь світ зачекає, а ми тим часом здобуватимемо великий досвід: прислухатимемося до радості від спільної праці.
Пасочка з родзинками радості. Колонка Оксани Коваленко
– Мам, ти чому не кличеш мене допомагати? – Домішу тісто, а ти вже родзинки сипатимеш. – А я теж можу місити! Так нечесно!
Готуюся до великодньої випічки й передбачаю, як гамірно буде на нашій кухні: менші діти (12-річна донька й 4-літній син) беруться активно допомагати не перший рік. «Останніх штрихів» (що вділяю їм з готовністю) — намастити на пасочки глазур та оздобити посипками — їм явно мало: ображаються, що не допускаю до тіста. Щороку я роблю над собою певні зусилля, щоб налаштуватися на значно більший безлад, аніж залишається після мого господарювання. Уже спокійно сприймаю краплі липкої глазурі на усіх можливих поверхнях, рушниках й одязі малого, вже придумала, як застрахуватися від ходьби по дрібних кольорових горошинках, що невтомно розкочуються підлогою й ховаються від віника. Як мантру нагадую собі виловлене з досвіду: головний сенс радісного клопотання на кухні — це не наповнені шлунки дітей, а їхня радість. Якщо зосереджуватись на цьому (на замурзаному пудрою носику, на вирішенні проблеми глобального рівня, хто якими візерунками сипатиме по пасках), то акценти передвеликодньої метушні зміщуються саме туди, де матимуть найліпший вплив на дітей.
Як мантру нагадую собі виловлене з досвіду: головний сенс радісного клопотання на кухні — це не наповнені шлунки дітей, а їхня радість.
У мене й у багатьох моїх знайомих жінок діє стереотип, що особливо загострюється в передсвяткові дні. Маю на увазі супермету — встигнути переробити (й то бездоганно) тисячу робіт: спекти, наварити на Великдень й окремо пісне, завершити прибирання, щось допрати… Діти при такій насиченій програмі сприймаються, як ті, що плутаються під ногами. Тепер я переконана, що то шкідливий стереотип, через який втрачаємо неповторний вид спілкування, насиченого передчуттям дива… Якщо налаштуватися, щоб не помічати промахів малечі, не лякатися безладу через їхні менш натреновані рухи, то й приготування до Пасхи перетвориться на певне магічне дійство, сповнене теплими емоціями.
Пригадую, як охоче ми з братом в дитинстві виконували в такі дні безліч дрібних доручень дорослих, як відчували піднесеність бабусі й батьків, й думаю, що просто зобов’язана передати такі важливі емоції й своїй малечі. На моїй кухні не звучатиме: «Не заважайте мені». Натомість казатиму, що чекатиму їхньої помочі за 10 хвилин і що це буде особлива справа: мужньо вділю їм по шматку святкового тіста — кожен творитиме свою пасочку. А бездоганне планування, замішування тіста в стерильній обстановці потерпить: діти ж бо так швидко ростуть і розбігаються… Тож, як кажуть, хай увесь світ зачекає, а ми тим часом здобуватимемо великий досвід: прислухатимемося до радості від спільної праці.
Читайте також: Дорогі наші ...труби. Колонка Оксани Коваленко
З побажанням світлої Пасхи й гармонії на душі й у родині нагадую, що думками про різні життєві ситуації, повчальними спогадами можете ділитися за допомогою електронних адрес: [email protected] або ж [email protected]. Також є поштова — 43025, м. Луцьк, просп. Волі, 13.
