Керівника СБ Ковельського окружного проводу ОУН Коса ловили сотні чекістів

Андрій Михалевич (Кос, Денис, Старий, Шугай, 13) народився в селі Замшани Ратнівського району у 1919 році і вже у 20-літньому віці був призначений керівником Седлищанського районного проводу ОУН. З 1942-го він також референт служби безпеки ОУН Седлищанського, а потім Старовижівського району. З квітня 1947 року став провідником надрайону «Балка», до якого крім Старовижівського увійшли Заболоттівський, Ратнівський і Дивинський (нині Білорусь) райони.

Успішна і самовіддана боротьба Андрія Михалевича була відзначена керівництвом ОУН і восени 1949 року його призначають керівником служби безпеки і водночас заступником провідника окружного проводу ОУН Ковельської округи. Хоча Кос тепер відповідав за діяльність СБ у всіх північних районах Волині, його власна боївка продовжує активні дії. За даними МДБ, восени 1949-го нею було вбито кількох радянських активістів у Старовижівському та Заболоттівському районах. Окрім того він активно залучав до підпілля нових членів, зокрема і тих, що працювали в державних установах.

27 січня 1950 року Кос із двома повстанцями вночі прийшов у село Текля (раніше Старовижівського, а нині Ковельського району), де в сільській раді забрали радіоприймач та документи.

У цей час до складу групи Коса входили: Ярослав Бабій (Марко), Максим Олексюк (Явір), Пилип Романюк (Берест) та Пелагія Герасимук (Оля). За інформацією МДБ, Кос і члени його боївки не лише чинили розправи над радянськими активістами, а й проводили велику ідеологічну роботу серед молоді. Лише у Ратнівському районі їм вдалося підготувати 14 чоловік, які у 1949-му влились у різні групи ОУН.

27 січня 1950 року Кос із двома повстанцями вночі прийшов у село Текля (раніше Старовижівського, а нині Ковельського району), де в сільській раді забрали радіоприймач та документи. У цей час в селі знаходився оперуповноважений Ратнівського відділу МДБ А.Глушаков. Він вирішив сам «знешкодити бандитів ОУН», але орден йому заробити не вдалося. Як скупо повідомляє довідка МДБ: « Глушаков у нерівному бою загинув смертю хоробрих». Через тиждень повстанці у читальні сусіднього села Глухи забрали радіоприймач та літературу. Ще більших збитків зазнав Заболоттівський лісгосп, в якому 29 квітня того ж року бійці Коса реквізували  60 тисяч карбованців та друкарську машинку.

Обласне управління МДБ, стурбоване такою ситуацією, прийняло рішення створити спеціальну оперативну групу для пошуку і знищення боївки Коса. Було заведено агентурну справу «Північні». Місцем дислокації опергрупа  вибрала Ратнівський район, щоб одночасно допомагати місцевим емгебістам. За радянськими даними, наприкінці 1949 року на Ратнівщині активно діяли 8 боївок, до складу яких входило 62 повстанці.

Чотири «бочки» від МГБ

Наприкінці жовтня 1949 року чекістам вдалося арештувати Сергія Михалевича. Вони знали, що Андрій турбується про батьків і надає їм матеріальну допомогу. Тому розраховували, що через тата зможуть розшукати керівника СБ. Але Сергій Михалевич категорично заперечував свій зв’язок із сином і вперто заявляв, що востаннє бачив його ще в період німецької окупації. Тому емгебісти вирішили провести агентурну комбінацію. Повстанці її називали «бочка», а в документах радянських спецслужб трапляється назва «Літерний захід «ЛП». На думку дослідника руху опору Володимира В’ятровича, ЛП, очевидно, означає «легендований провід».

Отож, під надуманим приводом Сергія Михалевича вночі автомобілем повезли із Луцька в Ратне. Одночасно в ліс, недалеко від Ковеля, відправили групу з п’яти перевдягнутих спецагентів. Вони «обстріляли» автомобіль, «вбили» оперпрацівника, а шофер нібито втік. Арештованого спецагенти витягли з автомобіля і забрали із собою. Сергій Йосипович дуже зрадів, що попав до «своїх», і ще дорогою до бункера почав розповідати, що він батько Коса, зустрічається з останнім і отримує від нього допомогу.

Михалевича привели в бункер і від імені СБ ОУН допитали. Як і передбачалося, він детально почав розповідати про свої зв’язки із сином та назвав людей, які його переховували. В тому числі і жительку села Заброди Ликерію Шиманську, яка була надійною зв’язковою Коса і надавала йому велику допомогу. Після того, як спецагенти отримали потрібну їм інформацію, вони інсценували бій з опергрупою, і Михалевич знову потрапив у руки МДБ.

Шиманську таємно затримали для допиту, але вона відмовилася відповідати на будь-які питання. Тому знову провели «бочку», яка також закінчилася успішно. Шиманська не лише розповіла про свої зв’язки з Косом, а й назвала кількох його активних помічників. Коли Ликерія зрозуміла, що її обманули, вона знову перестала говорити. Але чекісти вже почали негайно реалізовувати отриману інформацію.

Серед мимовільно виданих Шиманською людей був житель села Лучичі Петро Грищук. Голова сільпо, а також член винищувальної групи знаходився поза підозрою МДБ. Користуючись своїм службовим становищем, він постачав повстанцям необхідні товари і продукти, а також переховував їх. Чекісти вирішили таємно затримати Грищука та завербувати. З цією метою його, як передового голову сільпо, викликали в Луцьк нібито для обміну досвідом. Наполегливі допити Грищука вели протягом п’яти днів, але ніяких свідчень він не дав. Тому з ним так само провели вже третю у цій справі «бочку». Потрапивши в руки «націоналістів», він детально розказав про свої зв’язки з Косом та повідомив, що в його сусіда Пантелеймона Гуля є бункер, в якому повстанці зберігають свої речі і приблизно через тиждень повинні прийти та залишитися там на зиму.

Коли після «бою» Грищук знову потрапив до емгебістів, він без опору підтвердив сказане ним раніше і погодився їм допомагати. Таким чином Грищук був завербований в якості агента під псевдонімом Калина і отримав снодійні препарати та радіосигнальний апарат «Тривога». Одночасно в селі Лучичі переховувалась оперативна група, яку Калина мав викликати  для захоплення Коса та членів його боївки. Але ці плани чекістам реалізувати не вдалося. Грищук після повернення додому розповів про вербування дружині і сусідам, у яких знаходився схрон. Разом із Гулем вони повідомили про все Коса і отримали від нього наказ забрати свою зброю у винищувальній групі та перейти на нелегальне становище, що й зробили 21 грудня 1949 року.

Марта перехитрила чекістів

Оперативники шукали й інші шляхи, щоб вийти на Коса. Вони почали слідкувати за родичкою Пантелеймона Гуля – Надією  Савчук. За порадою Коса вона применшувала свій вік (їй нібито було 15 років, хоча фактично мала 18 літ), бо неповнолітніми нібито менше цікавилися органи. За свідченням Калини, вона була зв’язковою Андрія Михалевича і регулярно приносила йому «якісь папери». Савчук, яка запідозрила небезпеку, вирішила виїхати до батька в Молотовську область. Її таємно затримали на вокзалі в Бресті і при обшуку знайшли фотографії Коса та інших повстанців, націоналістичну літературу. Затримана з речовими доказами, Надія Савчук змушена була визнати, що є розвідницею Коса, а також повідомила, що 7 квітня 1950 року він призначив їй зустріч на околиці села Заброди. Враховуючи відвертість Надії на допитах, чекісти завербували її в якості агента під псевдо Марта. 

Особовий склад замаскувався на острівцях серед болота з льодяною водою. О десятій годині вечора склад групи почав займати передбачені планом рубежі, причому повзти доводилось по весняному бруду. Але в обумовлений час на зустріч ніхто не прийшов.

Марта регулярно бувала на зустрічах з оперативним працівником і переконувала, що Кос обов’язково прийде у призначений день на явку. Тому чекісти сформували потужну оперативно-військову групу у складі десяти емгебістів та 60 солдатів, які за добу зайняли вихідне положення в лісі, за кілька кілометрів від місця зустрічі. Особовий склад замаскувався на острівцях серед болота з льодяною водою. О десятій годині вечора склад групи почав займати передбачені планом рубежі, причому повзти доводилось по весняному бруду. Але в обумовлений час на зустріч ніхто не прийшов. Більше того, виявилось, що Марта ще 6 квітня зникла і перейшла на нелегальне становище.

Влітку 1950 року за допомогою таємних агентів та агентурно-бойової групи чекістам вдалося виявити, що Кос переагітував більшість учасників групи охорони громадського порядку («стрибків») в селах Текля та Глухи нині Старовижівського району. Він регулярно проводив з ними зустрічі, на яких обговорювали політичну обстановку та вивчали націоналістичну літературу. Підпільну групу очолював Степан Петрук, який був бригадиром колгоспу і старшим групи «стрибків». Разом із ним були заарештовані ще п’ять бійців. Вони визнали, що були заагітовані Косом і готувались перейти на нелегальне становище в «банду ОУН». У Степана Петрука в будинку під піччю знайшли схрон, в якому він тривалий час переховував самого Коса та Олю.

Загибель повстанського командира та його найближчих соратників

З другої половини 1951 року чекісти загубили сліди Коса. Уся діюча агентура у Ратнівському, Заболоттівському та Старовижівському районах не повідомляла про нього жодної інформації. Тому оперативники стали більше приділяти увагу Камінь-Каширському районному проводу ОУН, який очолював Клим Тимошик (Роман). Із близьких зв’язків Романа у вересні 1951 року чекісти завербували Сильного, який раніше переховував Тимошика у своєму бункері. Коли цьому агенту показали фото повстанців, він упізнав Коса і сказав, що той відомий йому під псевдо Старий і заходив кілька разів у його будинок. Сильний отримав від Коса завдання заготувати сухарі та принести їх у старий схрон. Чекісти цим скористалися, щоб замінувати ту криївку. Внаслідок вибуху загинув повстанець Береза, але Роман, який був разом із ним, не постраждав.

Чекісти зробили висновок, що Кос знаходиться десь поблизу, і посилили пошуки. Агентурно-бойовій групі, яку очолював колишній повстанець Сталевий, за допомогою розшукових собак вдалося виявити криївку біля села Нові Червища Камінь-Каширського району, у якій знаходилися підпільники. Вони відмовилися здаватися та підірвали себе гранатами. Кос та Роман загинули відразу, а Оля отримала важке поранення і померла через кілька годин так і не прийшовши до свідомості. З криївки вилучили зброю, радіоприймач, друкарську машинку та щоденник Коса. Це сталося 8 грудня 1951 року.

Пелагія Герасимук (Оля) разом із невідомим повстанцем.

Самовіддану боротьбу та подвиг Андрія Михалевича високо оцінило вище керівництво ОУН та УПА. Влітку 1952-го його посмертно нагородили Срібним Хрестом Заслуги. Цю нагороду восени 2017 року отримав його племінник Віталій Михалевич, а в травні 2018 року син та сестра Коса передали цей хрест Кортеліському історичному музею.

Патріотизм Андрія Михалевича не лише вартував йому життя, але й дорого обійшовся усій його родині. Після звільнення з ув’язнення у 1956-му батьки Андрія були відправлені на спецпоселення в Кемеровську область, де біля них у Ленінську-Кузнецькому зібралася більшість членів сім’ї, щоб залишитися там назавжди.

Як свідчать окремі жителі села Заброди, найближча соратниця Андрія Михалевича – Пелагія Герасимук (Оля) — під час перебування в підпіллі народила дівчинку. Розуміючи, що вони неминуче загинуть, віддала дочку на виховання добрим людям, які ростили її разом зі своїми дітьми.

Щоденник Андрія Михалевича

Протягом останнього року життя повстанський командир вів щоденник, який починається записами від 17–18 листопада 1950 року.

19 листопада 1950 року. «Відбулась зустріч зі зверхником (найімовірніше, йдеться про Василя Сементуха (Ярого) – керівника Ковельського окружного проводу ОУН – авт.). Передано всі піврічні та річні звіти революційно-організаційної роботи за 1950 р. У розмовах з керівником обмінялися досвідом роботи і отримано дозвіл розмножити літературу останнього видання. Крім того впорядковано деякі справи організаціного характеру».

15 квітня 1951 року. «На шляху у свій терен у Бузацькому лісі на місці розташування на нас наскочило 9 більшовиків. Зав’язався бій. В перестрілці з нашого боку отримав легке поранення друг Ярослав і, під прикриттям власної зброї, пораненому вдалося відступити. З більшовицького боку один убитий».

Микола МИХАЛЕВИЧ, директор Кортеліського історичного музею.

Син повстанця Іван (крайній у першому ряду ліворуч), сестра Анастасія (у першому ряду в центрі) біля Кортеліського музею під час передачі Срібного Хреста Заслуги, якого вручили нащадкам повстанського командира. Фото 2018 року.

Сестра Андрія Михалевича Анастасія передає братовий орден директору Кортеліського історичного музею Миколі Михалевичу.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.