Загибель «вовчої зграї»: за дві з половиною години повстанці знищили 405 енкаведистів

Акцією керував генерал Микола Дергачов, корінний москвич, Герой Радянського Союзу, який не сидів в окопах, а лише певний час був комендантом Кремля, а на радянсько-фінській війні керував «заградотрядами», котрі розстрілювали своїх, що насмілилися відступити.

Після кримських татар жорстокість генерал-майора пізнали чеченці, інгуші, адигейці та інші народи Північного Кавказу. Згодом червонопогонників відправили в Карпати на боротьбу з українськими повстанцями.

Декілька дивізій на початку 1945 року прибули до Станіслава (тепер Івано-Франківськ). Розвантажили техніку і частина військових рушила у напрямку Космача, де на ту пору квартирувала велика група повстанців. Це село називали бандерівською столицею. Червоні вже давно точили зуби на цю місцину.

Читайте також: На Волині наклав на себе руки ветеран АТО.

 Пам’ятним став Рушірський бій, у якому були задіяні сотні людей з обох сторін. З боку червонопогонників у бойових діях брала участь дивізія НКВС, 31-й, 33-й та 87-й прикордонні загони. З боку УПА були залучені курені «Гайдамаки», «Карпатський», «Гуцульський», «Перемога» та «Скажені» (останні йшли рейдом із Калущини) — ​усього 1200 чоловік.

Отож основні сили червонопогонників увійшли в Космач, який повстанці завчасно залишили, щоб оточити облавників. Бій був гарячим і тривав три доби. Лісові хлопці не лізли під кулі ворога, котрий ховався по хатах та стодолах, а більше дбали про безглузде витрачання супротивником боєприпасів. Так і сталося: через три дні, вистрілявши все, що мали при собі, оточені зайди через радіо­зв’язок запросили допомогу із Станіслава.

Але упівці перехопили радіограму і вирішили не допустити приходу підкріплення. Березівській сотні Мороза, в якій третьою чотою командував Мирослав Симчич (псевдо Кривоніс), наказали зробити засідку на дорозі з Яблунева до Космача. Кривоніс замаскував бійців у снігу біля села Рушір, де гори підковою облягали дорогу. До бою, окрім карабінів та гранат, приготували понад 20 легких кулеметів, міномет, бронебійну рушницю, понад 20 автоматів, 15 автоматичних рушниць.

Дванадцять американських «студебекерів», напханих солдатами, та легковий автомобіль зупинилися перед заздалегідь розібраним мостом. За дві з половиною години 175 солдатів та офіцерів НКВС були знищені раптовим вогнем упівців під командуванням Симчича.

Дванадцять американських «студебекерів», напханих солдатами, та легковий автомобіль зупинилися перед заздалегідь розібраним мостом. За дві з половиною години 175 солдатів та офіцерів НКВС були знищені раптовим вогнем упівців під командуванням Симчича. Разом з важкопораненими, частина яких померла від ран, втрати червонопогонників становили 405 чоловік. Так загинула «вовча зграя». У цьому бою пішов до праотців і Герой Радянського Союзу генерал-майор Микола Дергачов, якого більшовики заднім числом понизили у званні до підполковника, аби хоч тим применшити успіхи повстанців.

Але й Кривоніс був поранений розривною кулею в руку вище ліктя. Аби про це не дізналися бійці та не втратили бойовий дух, повстанський командир сам собі перев’язав ременем рукав кожуха біля зап’ястя (щоб крові ніхто не помітив!). Однак після двох чи трьох годин бою він упав знесиленим.

Лікарі через небезпеку гангрени наполягали на ампутації руки, але Мирослав довірився чи то мольфару, чи то просто мудрому гуцулу. Той запевнив: «Усе минеться. Руку врятуєш, якщо будеш щодня промивати рану відваром з потерті. Бери її із жолоба від корови, коли вона їсть сіно. Бо в потерті є рештки зілля та пилок цілющих трав із наших гір». Так Кривоніс і вилікувався.

Нагадаємо, суддя з Волині, який виніс останній смертний вирок вояку УПА, отримує пенсію у 200 тисяч гривень.

Він воював до 4 грудня 1948 року. Того дня хату, в якій він був із Петром Томичем на псевдо Чернець, за інформацією запроданки оточили червонопогонники і підпалили будівлю. А коли знесилені семигодинним боєм повстанці знепритомніли від диму, їх захопили.

Кривоніс виніс усі побої та тортури і був засуджений на 25 ро­ків таборів. Після заслання, коли йому вже повертали його речі, Симчич зауважив: «Ви не все мені повернули» — «Как нє всьо, что єщьо тєбє нада?» – «Віддайте мій автомат», — мовив. «Ти смотрі какой бандьора!» — оскалився тюремний наглядач. Чи не тому після десятиліть ГУЛАГу згодом йому інкримінували вигадану непокору та опір владі. Довелося відсидіти ще сім з половиною років.

Людина–легенда Мирослав Симчич (Кривоніс), який витримав 32 роки 6 місяців і 3 дні постійних катувань і зневаги, ще за життя пізнав не тільки вимріяну волю і незалежність України, а й славу та шану від земляків. У Коломиї йому споруджено пам’ятник, а в Космачі іменем Симчича названо вулицю. Про нього складають вірші, пишуть оповідання, створюють кліпи.

Мирославу Васильовичу бажаємо зробити два світлі кроки до свого століття. Слава Україні та її мужнім Героям!

Тіт ЛЕШУН,
c. Голігради на Тернопільщині (уродженець села Цміни Маневицького, а нині Камінь-Каширського району).

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.