Як журналістка «Волині» пройшла пекло коронавірусу

У лікарню загнав… пульсоксиметр

Понад рік із номера в номер я писала про уроки пандемії коронавірусної інфекції. Вишукувала роз’яснення авторитетних епідеміологів та імунологів, брала інтерв’ю у місцевих спеціалістів, описувала симптоми й особливості перебігу недуги, намагалася оприлюднювати досвід тих, хто одужав… Здавалося, знаю все. Насправді ж, як виявилося, не розпізнала «корону» впритул.

Тиждень валилася з ніг. Страшенна втома, біль у суглобах, слабкість. Списувала на вік, на аномальну весну, дефіцит сну. Температура в нормі, тож ходила на роботу. Залихоманило раптово, голову стисло залізним обручем, свідомість затуманило…

Бігом до найближчої приватної лабораторії неподалік редакції. «Мені терміново тест!». Розумію, що під ударом моя 90–літня мама, малі онуки, діти, колеги…

За кілька годин повідомили результат — він позитивний. Сімейна лікарка Луцького ЦПМСД №2 Марія Ревуцька відгукується на дзвінок відразу: «Приймайте парацетамол від жару. Міряйте рівень кисню, купіть пульсоксиметр». Температура після таблетки спадає на годину, далі повзе догори знов. Болить кожна клітина тіла, ноги підкошуються.

День проходить у напівпритомному стані. Лікарка радить зробити комп’ютерну томографію легень. У приватному медцентрі таких, як я, добрий десяток. І всі чекають «присуду» — який відсоток враження, як поширилася пневмонія.

У мене запалення за дві доби охопило ділянку у 25 відсотків легень.

Проте вирішую лікуватися вдома разом з усією родиною. Дексаметазон, препарат для розрідження крові, антибіотик. Дочка передає пульсоксиметр. Міряємо сатурацію. Як не дивно, у старенької мами показник кращий, ніж у мене. Але голос став слабеньким і тоненьким, вона тихо квилить і постійно молиться.

Під вечір усім стає гірше. Коли прилад на моєму пальці показує 87, чоловік приймає рішення: «Ти їдеш до лікарні у Боголюби. Я справлюся. Мені так буде спокійніше, через кілька днів прийдеш здоровою…».

«Негайно одягніть кисневу маску!»

Приймальне відділення. Літня медсестра відчиняє двері й квапливо спроваджує мене в якусь кімнатину. «Нащо їй розминатися з тілом покійного, ще налякається», — шепче комусь. За хвилину характерний шум «каталки» в коридорі стихає. Починають оформляти у стаціонар.

Інфекційне відділення №2 Волинської обласної клінічної лікарні, яке очолює Олег Яковенко, — це довгий ряд палат, у яких майже нема порожніх ліжок. Працівники у захисних «скафандрах» схожі на космонавтів, до речі, розпізнавати їх я за майже два тижні так і не навчилася. Мені визначають сатурацію. І виявляється… рівень кисню порівняно хороший. Домашній прилад, очевидно, «збрехав».

Нащо ж я тут? У мене ж вдома катастрофа! Як я могла всіх залишити? Двоє молоденьких лікарок співчутливо слухають, оглядаючи і даючи рекомендації.

— Я ендокринолог Світлана Шевчук, ви мене знаєте, я колись публікувала у «Волині» статті. Мусите розуміти, що коронавірус часто провокує діабет, нічого пшеничного, здобного, солодкого не можна. Завтра матимемо результати аналізів…

Крапельниці, виснажлива лихоманка, живіт ніби наповнений склом, задишка. Рятує цілодобова киснева підтримка. Але найгірше — муки совісті. Постійно на зв’язку з чоловіком. Він теж «позитивний», але тримається, мусить доглядати мою маму, стан якої погіршується.

Інша лікарка вимірює артеріальний тиск і запитує, що я приймаю від гіпертензії. Пояснюю, що досі не мала в цьому гострої потреби. За день, виявляється, все може змінитися. Вправна медсестра у двох гумових рукавицях тим часом уже ставить крапельницю із парацетамолом. Провалююся у пекло напівзабуття.

Вербна неділя. Зранку жінка у голубому приносить звідкись закупорену пляшку мінералки, каже: «Поки вам передадуть — зневоднитеся, пити при ковіді потрібно якомога більше». На жаль, у коронавірусному шпиталі ніхто не хоче тримати аптек. Хворим усе доставляють родичі «з волі», буває, й самі інфіковані.

— Лікування коронавірусної хвороби у нас безоплатне. Але є багато супутніх патологій, тому деякі препарати треба докуповувати. Вам, наприклад, згідно з результатами аналізів необхідно підтримати печінку й нирки, — пише вранці призначення чергова лікарка.

Мої домашні всі на само­ізоляції. Але в мене є ще одна сім’я — колектив редакції, де я працюю майже 40 років.

— Усе, що треба, привеземо — ліки, воду, засоби гігієни, харчі. Головне — швидше одужуйте, — чую в трубці cхвильований голос головного редактора Олександра Згоранця. І вже через годину молодша медсестра несе пакет і записку, написану акуратним редакторським почерком Олександра Олександровича. Телефонують колеги, але я розмовляю наче крізь сон, як зомбі.

Крапельниці, виснажлива лихоманка, живіт ніби наповнений склом, задишка. Рятує цілодобова киснева підтримка. Але найгірше — муки совісті. Постійно на зв’язку з чоловіком. Він теж «позитивний», але тримається, мусить доглядати мою маму, стан якої погіршується.

— Привозьте її до нас, покладемо поруч із вами, — радить завідувач відділення Олег Костянтинович Яковенко, який офіційно у відпустці, але в курсі всього, що відбувається в його «господарстві». От і тепер після виступу на науковій конференції знаходить час оглянути важких хворих.

— Мама в нас напівпаралізована після інсульту, вона вже рік молиться, аби її, боронь Боже, не поховали «у мішку». Не можемо йти проти її волі, везти силоміць, — плачу я, вимагаючи, аби мене негайно випустили з лікарні.

— А сатурація яка у вас! Негайно одягніть кисневу маску. Анатолій Анатолійович Приймак об’єктивно оцінює ваш стан. Хвороба має важкий перебіг, на 12–14 день дуже часто стається раптове загострення. Мусите бути під наглядом, — наполягає лікар.

Цілий тиждень був для мене страсним. Заздрила жінкам із сусідніх палат, які кашляли сильніше, але в них удома всі вже одужали. Молилася, каялася, що часто нарікала на життя, думаючи, ніби мені край як тяжко. Тепер усвідомила: була щасливою, але не розуміла цього.

«Христос Воскрес! Де взяти рятівний концентратор?»

Ніч перед Світлим Христовим Воскресінням стала для мене переломною. Увечері стареньку жінку із сусідньої палати переводили в реанімацію. Персонал збирав у вузлики теплі речі хворої, нарікаючи, що бабуся прийшла до лікарні з чималими грошима й усіма своїми документами. Купюри прилюдно перерахували й віддали на зберігання у сейф, а саму пацієнтку весь час заспокоювали, що на апараті ШВЛ її швидко поставлять на ноги.

Гарячка у мене не минала. Я уявила, як оформлятимуть і мене в реанімацію, і нервово заходилася наводити лад у сумочці. Блокноти, старі папери, нові рецепти паски, пакетики з ванільним цукром і ромові краплі, які купила й забула викласти… Усе в смітник. Стомилася, але трохи стало спокійніше. Чіпляю на обличчя маску, тріпаю градусником…

— Яка температура? До ранку все пройде, будете як огірочок, — зазирнула в палату медсестричка, притулила руку до чола, допомогла накритися і зовсім нечутно вийшла.

Може, вона була ангелом? Я не знаю її імені, не запам’ятала навіть голосу. Але вранці, коли стало розвиднятися, на ртутному термометрі несподівано вперше за десять днів було 36,6. Піднялася, пішла шукати медсестру, щоб подякувати. «Десь бігає біля тяжких», — сказали мені на посту.

Господь рятує руками лікарів, медсестер, посилаючи добрих людей, наче ангелів.

Я дякувала Богу, розуміючи, що це справжнє чудо. Ділила із сусідками пасочку, привезену напередодні редактором «Волині», щоб мала чим розговітися. У лікарні дали святковий сніданок із крашанкою і гречкою. Усі вітали одне одного.

Але радість тривала недовго. Дзвінок із дому збив наповал. Серце знову завмерло від жаху. В дочки критично впав кисень, вона задихалася. Терміново треба знайти кисневий концентратор! Схопила телефон і почала квапливо набирати всіх, хто значився в контактах.

Після Всенічної люди снідають і відпочивають. Але буквально всі відгукувалися з розумінням і співчуттям. «На днях закупимо для амбулаторій концентратори», — почула обнадійливу для когось інформацію, але, на жаль, не для мене. В області медзаклади таку послугу не надавали. Скидали номери телефонів благодійних фондів у Києві, та часу ждати допомоги зі столиці не було.

— Анатолію Леонідовичу, я на вас чомусь маю найбільшу надію, — набираю медичного директора Волинського обласного центру екстреної допомоги Анатолія Каленюка, знаного не тільки в Україні, а й у Європі лікаря–парамедика, суддю міжнародної категорії й фахового наставника наших бригад «швидкої».

Про цього прекрасного спеціаліста роками доводилося чути дуже багато хороших відгуків на Ківерцівщині, люди писали до редакції подяки, розповідаючи про його професіоналізм і чуйність. Тому й сподівалася, що Анатолій Леонідович знає пацієнтів, які могли придбати для себе концентратор і погодилися б виручити. І не помилилася.

— Зараз я зроблю кілька дзвінків і повідомлю вам, як можна вирішити проблему, — чую доброзичливий голос лікаря, в якого, схоже, вдома гості за столом.

Через годину Анатолій Лео­нідович телефонує:

— Я вже домовився з власником, їду до нього, кажіть, куди привезти кисневий концентратор….

Прошу скинути номер картки того милосердного чоловіка, щоб розрахуватися за оренду прилада.

— Та не візьме ніхто з вас грошей, на те ж ми й нормальні люди, щоб одне одному допомагати. Ви краще заспокойтеся, не панікуйте.

Сльози заливають моє обличчя. Дякую Господу, що послав мені в тяжку годину таку благородну й небайдужу людину.

— Бог не залишить вас, ми замовили службу за здоров’я всіх рідних ваших у кількох храмах, — телефонує пані Віра Блеккер із Мальтійської служби й наказує робити дихальну гімнастику.

Великдень у коронавірусному шпиталі проходить з особливим відчуттям. «Христос Воскрес!» з уст медсестер і лікарів сприймається інакше, ніж зазвичай. Двох хворих переводять у реанімацію, у двох порівняно молодих жінок із сусідньої палати діагностували постковідний діабет, хоча вони вже й готувалися додому. «Зате ми живі!» — намагаємося не впасти духом.

Читайте також у нас: Главу МОЗ відправляють у відставку: відомо, хто його може замінити​.

Почуваюся краще. Рвуся з лікарні. В. о. завідувача відділення Анатолій Приймак після свят нарешті погоджується виписати, власноруч вносить свій номер у мою телефонну книгу і бере слово, що регулярно звітуватиму про самопочуття. Викликаю таксі, потерпаючи, чи приїде хтось за пацієнтом «коронавірусного шпиталю». Але молодий водій за кермом навіть маску одягати не поспішає, каже, що вже «відстрілявся» восени.

Від під’їзду до дверей квартири стало далекувато. Сім потів зійшло, поки дісталася. Нарешті я можу взяти рідну сухеньку зморщену руку в свої долоні: «Христос Воскрес, мамо! Разом вишкрябаємося швидше!».

Замість післямови. «Що кажуть хворі, які були однією ногою на тому світі? Хто поміг їм: медики чи Бог?» — запитав мене нещодавно колега. Я знала відповідь достеменно: «Господь рятує руками лікарів, медсестер, посилаючи добрих людей, наче ангелів». Висловлюю щиру вдячність за допомогу медичному директору ВОЦЕМД Анатолію Каленюку, головному редактору «Газети Волинь» Олександру Згоранцю, колективу інфекційного відділення №2 ВОКЛ, що в Боголюбах, його керівнику Олегу Яковенку, моїй сімейній лікарці Марії Ревуцькій, колегам, рідним, знайомим, друзям, які підтримували молитвами і співпереживанням. Нехай хвороби всіх нас оминають, нехай вас береже Бог!

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.