Рідні зниклих безвісти надіються, що їх таки почують і допоможуть у пошуках хлопців.
Матір зниклого на фронті волинянина: «Якщо я навіть похороню чуже тіло, Сергія не перестану ждати»
На жіночі обличчя падає світло пообіднього сонця. Вони стоять, тримаючи в руках портрети своїх дітей. Квітнуть вишні, поблизу на майданчику біля дому сміються діти. Звичайний день. Буденність, у яку, втім, своє коріння міцно пустила війна, бо це нонсенс — зниклі безвісти у ХХІ столітті. Тому ці сім років для родин бійців — персональне пекло. Вони не знають, де їхні сини, але продовжують їх шукати, часто стикаючись із нерозумінням і байдужістю. Як живуть ці родини і чого їм коштують пошуки своїх дітей?
Закон і досі не працює
Акція батьків «Ми є», яка відбулася під стінами Волинської ОДА, — це привід привернути до себе увагу. Бо тема долі зниклих безвісти не вирішується сім років. Матері, які не дочекалися своїх синів додому, кажуть: живі чи мертві їхні діти — вони воліють знати напевне, і розслідувати це має держава. На Волині таких хлопців восьмеро, в Україні — понад 70.
Урядова комісія у справах зниклих безвісти за особливих обставин, яку створили ще 2018 року, досі не запрацювала. Її голова, хоч і обраний, але так і не призначений на посаду. Орган не має ані приміщення, ані бюджету. Запустити роботу цієї комісії — одна з вимог родин зниклих безвісти. Родичі створили сайт «Надіємось». Кожен охочий може розмістити на ньому анкету близької людини, яка зникла на Донбасі. Майже пів сотні родин не погодилися з висновками аналізів ДНК і далі шукають своїх рідних. Єдине, що вони можуть самостійно, — згуртуватися. Так виникла їхня громадська організація «Надія».
У лучанки Катерини Хомяк на війні зникло двоє синів: Дмитро та Володя. Востаннє дітей чула в серпні 2014-го напередодні бою за Щастя на Луганщині. Вони служили в добровольчому батальйоні «Айдар». Тіла «245» та «250» зі Старобільського кладовища не прийняла, хоч могла б за це отримати компенсацію в 1 млн 218 тис гривень і пільги. Сама родом з Росії.
«Жить уже столько лет с такой болью невозможно»
— Многие такие же семьи нам стали родными, мы знаем каждую, кто в чем нуждается, — говорить жінка. — Война идет уже семь лет, и сложно, и тяжело, но мы наших сыновей искать не перестаем. Мы просто хотим напомнить, что есть такие семьи, чьи родные пропали безвести. До сих пор не известна судьба близких нам людей, которых мы ждем долгие годы. В прошлом году я встречалась с Президентом и сказала ему: «Мы — никто, нас нет, мы не существуем». Сначала он стоял в замешательстве, а потом спрашивает: «Почему?». Закон есть, но он не работает. Сейчас мы можем единственное: писать обращения к тому или иному чиновнику, чтобы нас услышали, чтобы поняли. Не все побратимы хотят со мной разговаривать, хотя я адекватная, нормальная мама. Ничем не отличаюсь от других, но мы должны знать правду, какой бы она не была. Надеемся, что все-таки нас услышат и помогут в поисках наших родных. Кроме этих двух детей, у меня еще дома пять. Но это не значит, что я тех люблю, а этих нет. Я люблю их всех одинаково. Но жить уже столько лет с такой болью невозможно.
«Всі забули, ніхто не згадує, батьки тільки думають»
Віра Ковальова — з села Криничне, що на Маневиччині. Востаннє мама говорила зі своїм сином 18 січня 2015-го. Юра зник у Донецькому аеропорту. Відтоді сім’я чекає бодай якоїсь вісточки чи натяку, де він. У тому, що живий, — переконані. І мати ставить свічки у церкві за здоров’я.
— З новин нічого не змінилося, а я живу далі з надією, — каже жінка. — Всі забули, ніхто не згадує, батьки тільки думають. На День десантника ніхто не подзвонить, не привітає, чи на День матері. Я ж одна з Маневиччини така залишилась. Тільки й рахуєш дні, місяці. День народження був у Юри 29 квітня. Знаєте, як важко матері жити з тим, що йому 29 літ, а я його вже шість років не бачила?!
« Знаєте, як важко матері жити з тим, що йому 29 літ, а я його вже шість років не бачила?! »
Павло Богайчук із села Дарівка Ковельського району зник під Іловайськом. Останній раз подзвонив матері 28 серпня 2014-го. Сказав, що телефонує з Донецької області, що живий. Зі слів бійців, його бачили на дорозі між Іловайськом і Старобешевим 29 серпня під час розстрілу колони.
Нагадаємо, на Волині наклав на себе руки ветеран АТО.
— Сина призвали у перших числах квітня, і ось уже сім років ми нічого про нього не знаємо, — каже мама Валентина. — Вже через кілька літ після його зникнення мені один свідок сказав такі слова: «Бачив, як він з БТРа падав і тримався за шию, кров бігла. А що, я його мав тягнути на собі, я сам спасався, втік через ті соняшники. Ви знаєте, які там танки йшли!» То теж чиясь дитина, і я його не засуджую.
«Було шістнадцять дзвінків від шахраїв — вимагали за сина гроші»
— Я з Ковельського району, село Бруховичі, дочка Віктора Войтюка, офіцера 93-ї бригади, який зник 20 серпня 2015 року, — не може стримати сліз Валентина Бобрусь. — У нас така абсурдна ситуація, тому що його спочатку підозрювали у дизертирстві. Тепер же нам прийшов лист, що він під час бойового завдання потрапив у полон. Після того, як тато пропав, у бригаду приїжджала журналістка Лєра Бурлакова. Я з нею переписувалася, то вона хлопців питала, і їй сказали, що він в полоні. Ця інформація ще ніде не підтвердилася, але ми віримо, що він живий. І ждем…
Сергій Корнач із Ковеля зник 5 вересня 2014-го біля села Цвітні Піски на Луганщині.
— Це не мій син, — промовляє мама Галина про збіг ДНК. — По-перше, статура й інші ознаки тіла не такі. Якби якісь свідки щось бачили і сказали: «Ви не чекайте, його тіло розірвало на шматки», — я би змирилася. Якщо я навіть похороню чуже тіло, Сергія не перестану ждати. Я казала йому: «Не йди, ну як я буду без тебе?» А він мені: «Мамо, ви що, хочете, щоб вони прийшли сюди і топтали тут нашу землю?!» Мені хочеться, аби хтось із них вернувся, хай навіть не мій син, але щоб доказав державі, що вони живі, а ви, мовляв, нас не шукали. Бо так воно і є.
— Я з Нововолинська. Мій син Сергій пропав 29 серпня 2014 року в Іловайську, — говорить Зоя Жук. — Через два тижні, як він зник, їздила у Запоріжжя та Дніпропетровськ здавати ДНК — ніде не зійшлося. Востаннє, коли розмовляла з ним по телефону, казав, що вони у потрійному кільці, але завтра буде зелений коридор — і він повернеться додому… Після того було шістнадцять дзвінків від шахраїв — вимагали за сина гроші. Одні казали: тисячу доларів перекинеш на картку, а другу тисячу привезеш у Луганськ. А якось підняла слухавку, а там чую: «Мама, это я, твой сын Сергей». Він ніколи російською не розмовляв. Кажу їм: «Та що ви дзвоните, мій син давно вже вдома» — і відключилась. А потім вони написали СМС: «Ты больше никогда не увидишь своего сына». До цих пір її зберігаю. Надіюсь, що він живий.
Читайте також: Як журналістка «Волині» пройшла пекло коронавірусу.
х х х
...Як це, коли твоя дитина зникла безвісти? Ти наче стоїш над прірвою. І коли хтось говорить тобі: «Ну, якщо за стільки часу не знайшовсь — значить точно загинув», — ти у неї падаєш.
Отак почувають себе матері, які б’ються серцями у страшну невідомість в надії відшукати хоч би маленьку іскринку тієї правди.
