Забути не можна пам’ятати непомітних героїв війни

Старенький, згорблений під вагою літ чоловік у незмінній кепочці, з ціпком та затертою тканинною торбинкою у руці часто заходив до редакції. Розповідав, де бував, розшукуючи людей, котрі рятували євреїв у роки Другої світової війни, про труднощі, з якими стикався. Цією роботою Дмитро Омелянюк займався більше 30 літ. Безкоштовно, на громадських засадах співпрацював із київським фондом «Пам’ять жертв фашизму в Україні». Якось, дивлячись, як важко піднімається сходами, поцікавилася, навіщо йому потрібен цей клопіт. Адже на поїздки по країні доводилося витрачати власні гроші, покидати сім’ю, внуків і, немолодому та напівсліпому, мандрувати Україною, ночувати у чужих людей, а то й на вокзалах, бо ж платити за готелі було не по кишені. Сказав, що хоче, аби ті, хто ризикував своїм життям, життям рідних, не були забутими. Тому й разом із сестрою Лідією, яка проживала у Рівному, взявся за розшук рятівників євреїв. Дивлячись на стомленого чоловіка, дивувалася, звідки бере сили, і водночас захоплювалася його подвижництвом. Удвох із сестрою вони знайшли більш як 600 людей, які стали Праведниками України, світу.

Чоловік розповідав і про той жах, який довелося пережити йому, сім’ї, коли поліцаї, шукаючи втікачів, усе перерили в клуні і хаті. Якби знайшли – розстріляли б усіх.

До речі, у його рідному селі Годовичі, що на Турійщині, в роки Другої світової війни сусіди-українці врятували 13 євреїв. За це четверо з них удостоїлися звання Праведника світу, а 21 – України. Серед них були і батьки пана Дмитра. Через кілька років після їхньої смерті син, котрий теж був причетний до цього, отримав відзнаку з рук посла Ізраїлю в Україні. Адже ще малим носив їжу у клуню, де ховалося двоє людей, яким пощастило уникнути смерті від кулі. Чоловік розповідав і про той жах, який довелося пережити йому, сім’ї, коли поліцаї, шукаючи втікачів, усе перерили в клуні і хаті. Якби знайшли – розстріляли б усіх. Та доля була милосердною до них. Поштрикавши гору конюшини, у якій ховалися євреї, поліцаї пішли. Перекидати вилами полінувалися.

Читайте також: «Я привезла їм здорову дитину»: подробиці смерті породілі у Рівному.

Прогодувати двох утікачів сім’ї з трьома дітьми було важко. Тож одного з них батько відвів до брата на хутір. Той, що залишився, згодом пішов у партизани, а потім – у радянську армію, пізніше перейшов в американську зону окупації. Він і розповів про подвиг Степана і Марії Омелянюків. Саме так, подвиг, бо ж вони, як і чимало інших українців ділилися останнім куснем хліба з євреями, ставили під загрозу не лише своє життя, а й дітей, рятуючи сусідів чи незнайомих від неминучої загибелі. Ці люди зробили те, що побоялися інші. На жаль, чимало з них і досі не пошановані. Може, тому, що не знайшлися такі, як пан Дмитро і його сестра, котрі б розшукали їх, чи люди, готові дати свідчення. Чи тому, що нашій державі було байдуже до них, до Голокосту. Його історія в СРСР тривалий час замовчувалася. Більше того, була спотворена, що є однією з ознак кризи тогочасного суспільства. Визнавати Праведників світу в Україні розпочали лише в 1991 році. Відтоді посольство Ізраїлю вручає відзнаки новим героям. Однак і вони тривалий час не мали належної підтримки. Допомагав лише благодійний фонд зі США. І тільки живим. Але ж були родини, де рятівники євреїв померли ще до 1991 року і допомоги не дочекалися. Не мали вони і пошани. У тодішньому СРСР прославляли героїв-партизан, льотчиків, снайперів, але не їх. Тож вшанування на державному рівні пам’яті рятівників євреїв – це запізніла вдячність за їхню мужність, гуманізм, як і встановлення постійної державної стипендії для Праведників світу, яку їм пообіцяв Президент України Володимир Зеленський. На жаль, їх у нас уже залишилося небагато.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.