«Я його й досі шукаю...». Єдиний син волинянки не повернувся з війни

Підірвалися на фугасному снаряді

— Якби вже закінчилося те пекло на Донбасі, я обов’язково поїхала б туди, де, як кажуть свідки, загинув мій Сергій… — ​чути навіть по телефону, що жінка не може стримати хвилювання…

Зараз саме туди, в район селища Довжанське Луганської області, нереально потрапити — ​сепаратисти так і чекають на «здобич». Це й ускладнює пошук хоч якоїсь ниточки, яка б вивела Людмилу на місце, де, як стверджують, загинув її син… Мамі так хотілося б вірити, що це була помилка і що її кровиночка жива. Однак…

«10 липня 2014­го близько 11­ї години дня старший солдат Сергій Проць разом із групою прикордонників на двох БМП «висунулися» з КПП «Довжанське», щоб з’ясувати, звідки ведеться обстріл. На шляху машина наїхала на фугасний заряд великої потужності. Внаслідок вибуху загинули Сергій, майор Л. Шірпал та сержант А. Леськів. Сергій Проць вважається загиблим за показами свідків та рішенням суду, але останки не знайдені». Це — ​з офіційного повідомлення.

Зі слів товаришів, які згодом під час слідства написали всю відому їм інформацію, тіла забрали і відправили в Запоріжжя. Але після численних пошуків Людмила Йосипівна не змогла знайти сина. Вона припускає, що хлопці не все їй розповіли — ​очевидно, правда є набагато страшнішою, ніж вона могла
уявити. Щоб хоч якось підтримати маму Сергія, телефонують, приїжджають у гості, а в день трагедії — ​обов’язково, щоб розрадити неньку товариша, згадати його.

— Пам’ятаю, як проводжали Сергія у військову частину. Чомусь тривожно і сумно було на душі. На вокзалі виявилося, що він забув удома телефон, — ​розповідає Людмила Проць. — ​Я пообіцяла йому доставити якомога скоріше. А коли приїхала, довго чекала сина на КПП. Хоча хотілося побути з ним, порозмовляти. А він вибіг на хвилину, забрав телефон, обійняв мене — ​і назад. Тоді не могла навіть уявити, що бачила його востаннє.

«Мамо, я не боюся смерті. Боюся залишити тебе саму»

Сергій народився в селі Дарницьке Володимир­Волинського району. Був єдиним сином у матері, яка виховувала його сама. Після закінчення школи здобув професію електрика в Оваднівському професійному ліцеї. Згодом підписав контракт із ЗСУ. Дружив і спілкувався з односельчанином Вадимом Саком, який служив у Яворові. Від нього почув багато хорошої інформації, тому й сумнівів не було.

Подзвонили з невідомого номера, і якийсь чоловік у слухавці поцікавився, чи я мама Сергія Проця. Зрозуміла: сталася біда.

10 березня 2014 став військово­службовцем 24­ї ОМБр. За короткий період пройшов курс навчання і став старшим водієм­механіком, йому дали БМП. Потім був Схід…

— Сергій телефонував щодня, запевняв, що у нього все добре, — ​розповідає Людмила Йосипівна. — ​Якось випадково побачила їхню техніку у соц­мережах і поцікавилась у сина, де він. Тоді дізналася, що у Дніпрі… У травні планував приїхати додому, але не склалося, — ​продовжує жінка. — ​Хотів побачитися з Вадимом Саком, який теж відбув на Луганщину й також загинув, уже після Сергія. Але зустріч не відбулася, бо їх розкидали по різних бойових позиціях. Запитувала, де саме вони дислокуються, Сергій не признавався. Згодом довідалася сама, що їхній базовий табір розташовувався у Зеленопіллі, неподалік російського кордону.

Син подзвонив 9 липня ввечері. Розмовляли довго. Він ділився планами, казав, коли все закінчиться, разом із товаришем переведуться у прикордонні війська. Людмила Йосипівна поцікавилась, чи у нього все добре, чи мають що їсти, наскільки безпечно у їхньому розташуванні. Тоді він розповів, що БМП їхньої бригади підбили, і мовив: «Мамо, я не боюся смерті. Боюся залишити тебе саму».

Від почутого у Людмили Йосипівни у грудях заболіло. Вона попросила його зателефонувати вранці. Тривога за сина не покидала ні вдень, ні вночі, а слова про смерть не йшли з голови.

— О шостій він подзвонив, — ​з болем у голосі веде далі Людмила. — ​Поговоривши з ним, заспокоїлася й пішла на роботу. А згодом дізналася, що у пункті пропуску «Довжанське» підірвалася БМП з бійцями. Серце відчуло щось недобре, але намагалася зберігати спокій. Потім подзвонили з невідомого номера, і якийсь чоловік у слухавці поцікавився, чи я мама Сергія Проця. Зрозуміла: сталася біда. Співрозмовник порадив триматися, я ж обірвала його: «Ви мені нічого більше не кажіть».

«У небо душі їх злітають, щоб світити завжди нам…»

Те, що довелося пережити бідолашній жінці, важко передати словами. Разом із братом та подругами їздила на упізнання в Запоріжжя, де їй на моніторі комп’ютера показували понівечені тіла загиблих. Але серед них вона не знайшла Сергія. Потім було місто Пологи Запорізької області. Але й там — ​безуспішно, теж не знайшла свого синочка. Придивившись до одного понівеченого тіла, побачила, що загиблий був нижчий за Сергія. Здала зразки на ДНК­експертизу, але жодна не підтвердила спорідненості.

Людмила Йосипівна, яка працює в бібліотеці села Хотячів, тримається сама й, очевидно, допомагає це робити іншим. Вона багато спілкується з жінками, які пережили подібну трагедію. Разом створили громадську організацію, через яку комунікують, підтримують одна одну. Багато телефонує мамі Андрія Леськіва, який загинув разом із її Сергієм.

…У «Книзі пам’яті України», де вписане ім’я Сергія Проця, у графі «місце поховання» значиться: «Не похований».

— Я й досі не похоронила за християнським звичаєм свою дитину, хоча офіційно сина визнано загиблим, — ​говорить Людмила Йосипівна. — ​Болить душа, бо не можу прийти на його могилу помолитися. Тому це роблю біля меморіальної дошки, яку встановили на фасаді Хотячівської школи. А ще — ​приїжджаю до Алеї загиблих у Володимир­Волинський, звідки на мене своїм проникливим поглядом дивиться мій Сергійко…

«Мамо, ви мене шукаєте?» — ​не раз у сновидіннях її запитує Сергій. «Так, сину», — ​відповідає згорьована жінка і… прокидається. Його вона шукатиме до кінця свого життя. І вірить, що з молитвами до Господа їй вдасться знайти.

…Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Сергій Проць нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Читайте також у нас: «Ріффмастер» подякував Порошенку за підтримку і закликав ЗМІ не роздувати фальшивих сенсацій.

На своїй сторінці у фейсбуці двоюрідна сестра Аліна написала:

«Люблю тебе, мій малий …

Скучаю… Напишу тобі вірша…

Ти його вже не почуєш,

Бо на небі вже ночуєш,

Стала зіркою душа…

Напишу я для людей,

Щоб тебе запам’ятали

Та ім’я не забували

Поміж суєтних речей.

Ти залишишся в словах,

Крапками поміж рядками,

Щоб завжди ти був із нами —

В діях, в серці, молитвах.

Напишу… з твоїм ім’ям, 

Що герої не вмирають,

В небо душі їх злітають,

Щоб світити завжди нам». 

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.