«Якщо батько відмовиться від хлопчиків, тоді приходьте…»

Двоє онучат дивились на Олену великими сповненими надії очима. Оте їхнє «бабусю» завше веселило її. Їй лишень сорок, а донька, як і вона, рано заміж вийшла, і ось — уже має двох онуків.

— А ти, Дмитрику, он уже сльози витираєш. Далось вам оте оленятко? Знову, коли мисливці маму його забиратимуть, ви плакатимете. Може, про левеня і черепаху сьогодні?

Але малі були невблаганні, і Олена знову читала про хоробре оленя, яке втратило матір і саменьке виживало в лісі.

– І хто такі казки дітям пише? — мовила, втираючи сльозу. — Нащо їм знати про те, який світ несправедливий? Вони ж діти.

На кухні сиділа знову вся в сльозах її дочка.

— Мамо, — говорила, схлипуючи, — скоро старшого до школи збирати. А де взяти стільки грошей? Я сьогодні за останні хліб купила…

Так, вони жили бідно. Олена підзаробляла де і як могла, але усі кошти йшли на постійні реабілітації для молодшого онука. Її дочка не могла працювати. Стан дитини потребував щоденної, щохвилинної присутності матері. Постійні масажі і вправи. Басейн і спеціальне взуття. Всього й не перерахуєш, а коштів обмаль. Вони навчились виживати і бачити в своєму житті лишень хороше, але інколи ось так котрусь із них накриває могутньою хвилею відчай. Тоді вони плачуть удвох, обійнявшись на кухні. А вже на ранок із новими силами борються за життя. Ось і сьогодні так.

…О сьомій ранку Олена прокинулась від різкого крику. Блідий, мов стіна, семирічний старший онук стояв поруч і говорив щось геть не зрозуміле:

— Мама... Вона не ворушиться. Я її буджу, а вона якась не така…

Вони плакали і благали залишити їх із бабусею Оленою, але дорослі на це не зважали.

У засвіти Оленину дочку проводжало багато людей. Приїхав навіть колишній чоловік. Не дивлячись в очі тещі, поцілував дітей і поклав одну-єдину гвоздичку колишній дружині.

-Донечко, — ​гукала Олена, — ​ти ж подивись, скільки людей зійшлось! Дітки плачуть. На кого ж ти нас лишила? Ось поглянь, — ​тицяла навіщось повні жмені зім’ятих купюр, — ​поглянь, як багато люди нанесли тих папірців. Вистачить і на реабілітацію, і на те, аби зібрати онука до школи. Вставай, доню!

Усе, як у тумані. Отямилась десь аж під вечір. За плече торкав колишній зять.

— Речі, зберіть мені речі.

— Які? — ​крізь туман мовила Олена, — ​тут твого нічогісінько немає.

— Речі хлопчиків. Я їх забираю додому.

— Забираєш? — ​Олена встала з ліжка і пішла на зятя з таким обличчям, що той налякано почав відступати. — ​Ти їм хто? Де був усі ці роки? Втік? Та ти хоч пам’ятаєш, як їх звуть! Знаєш хоч щось про те, як доглядати молодшого? Геть! — ​ревіла на весь дім, аж люди позбігались. — ​Геть звідси! Вона через тебе, через те, що ти тоді втік, на той світ так рано пішла! Молода, а сказали, серце — ​не камінь, не витримало… Геть!

Олену тримало четверо родичів. Зять утік.

Уже наступного дня за порадою подруги Олена звернулась у службу опіки, аби оформити всі необхідні документи і стати законним опікуном онуків. Але тут її чекало розчарування.

— У них є батько, — ​сказала співчутливо жінка, — ​він і стає єдиним опікуном. Якщо відмовиться, приходьте. А, можливо, і не згадає про них. Тоді вже інша справа.

х х х

У малесенькій кімнатці схли­пувало двоє хлопчаків. Ніч — єдиний час, коли вони могли дати волю почуттям. Вдень за ними уважно стежила баба Таня.

— Не підходь до тієї шафи, не чіпай, не ставай туди, не говори так, не стій тут.

Це все, що малі чули щодня. Якісь чужі тьоті та дяді забрали із рідного дому і привезли чомусь сюди. Вони плакали і благали залишити їх із бабусею Оленою, але дорослі на це не зважали. Тато того ж вечора кудись зник і приїздив лиш зрідка. А баба Таня їх не любила — ​вони відчували.

— Нічого, братику, нічого, — ​казав старший, голублячи найменшого. — ​Ми з тобою двоє хоробрих оленят, які заблукали у лісі. Ось побачиш — ​виживемо і повернемось у наш дім. Ми зможемо!

х х х

Ця історія не вигадка. Хлопчики уже дорослими парубками повернулись до своєї рідної бабусі Олени. Але хто поверне цим дітям загублене дитинство?

Анна КОРОЛЬОВА

Читайте також: Перед поєдинком з Бахрейном Бущан потягнув пенальті від Шевченка (Відео).