Шалено–прекрасні, наївні й звабливі… Скільки тих очей він намалював?!
У полоні зрадливих очей
Його картини споглядали світ фантастичними очима незнайомки. Великі, гарні, кольору волошок і неба. Ці очі — минуле, яке уже ніколи не дасть йому волі. Очі коханої він виводив на палітрі небес. Вони дивилися крізь вимоклі осінні вікна. Ховалися поміж заквітчаних весняних дерев. Усміхалися танцюючому вітру. У них сумувало смеркання. Ними радів світ… Він малював їх із великою любов’ю…
Звичайнісінький сільський хлопчина любив фарби та олівці. Дитяча рука творила сюжети, гідні подиву. Микола й сам інколи не розумів змісту свого малюнка. Просто душа щось хотіла повідати світові й людям. Сусід, який був у церкві дяком, казав:
— Твоєю рукою, сину, ангел водить.
Кожному малюнку хлопець придумував неймовірні назви: «Ніч, яку моя мама гріє казкою», «Упійманий сон», «Срібні коні дитинства», «Дзвінкий вітер»…
Після школи Микола вступив до художнього училища. Педагоги пророкувати простакуватому сором’язливому студентові майбутнє великого майстра.
У дев’ятнадцять він зустрів, як гадав, свою Музу. Кохання для юного художника виявилося таким непростим й фатальним, як і несумісне поєднання барв на його картинах, яке насправді творило дивовижну гармонію.
Кохання для юного художника виявилося таким непростим й фатальним, як і несумісне поєднання барв на його картинах, яке насправді творило дивовижну гармонію.
Миколине життя і творчість були тепер сповнені очима коханої. Веселі, заплакані, сполохані… Визирають то з дощу, то з туману. То просто притихли на білій палітрі світу. Шалено–прекрасні, наївні й звабливі… Скільки тих очей він намалював?!
Одного дня Муза відвернулася від нього. Ким був хлопець для випещеної міської панночки? Простим сільським парубком. Чи кохала його? Почуттів не мала, лише порожні слова, у які він щиро вірив.
Їй подобалось, що він — кращий студент — приділяє їй увагу. Що пише її портрети. Що фантастично малює її очі. Їй заздрили друзі та одногрупники. Для неї ж це була чергова забаганка.
Згодом Миколине кохання дівчині набридло. А він хотів познайомити її зі своїми батьками. Показати село, в якому народився й виріс. Яке любив. Її ж дратували його розповіді про річечку, яку чомусь називали Маруська, про ліс, що навесні пахне первоцвітами й медунками, а влітку — суницями…
— Наївний, ми з тобою дуже різні, — сказала вона. — І мені зовсім не цікаве твоє село. Зрештою, я зустріла іншого. Забула тобі сказати. Тому — па–па…
–Ти ж повернешся? — мовив схвильовано.
— Звісно, ні. А навіщо? — здивувалася.
— Бо я… я кохаю тебе. Кохаю…
— Що ти розумієш у коханні?
— Ти — моя Муза.
Вона зухвало засміялася.
— Я не зможу без твоїх очей.
— Я не зможу без твоїх очей.
— Знайдеш інші.
— Таких більше немає.
— Знайдеш інші.
— Таких більше немає.
— Дивак ти. Простий і добрий. Бувай!
— Я не відпущу тебе… Не відпущу, — шепотів сам до себе.
Але Муза поспішила до чоловіка, який не вмів писати картин, не був романтиком, зате був заможним і статусним…
…Її очі взяли його у полон вічного безумства. І переслідували навіть уже хворого.
Микола завжди тримав олівці під подушкою, носив у кишенях. Малював ту, через яку втратив глузд, навіть на клаптиках паперу.
Згодом дівчина подорослішала. Це вже була жінка з гарними, але чомусь засмученими очима. Бувало, Миколу запитували, хто вона. Відповідав:
— Муза… Моя Муза…
…Муза не стала художницею. І не стала щасливою. Багатий чоловік тримав її у «золотій клітці». Коли почала пручатися, поселив там іншу «пташку». Вона зустрічалася з чоловіками, але так і не знайшла кохання. Микола цього не знав…
…Коли недуга загострилася, виводив лише контури, лінії. І підстругував за звичкою олівці, які постійно тримав під рукою. Але Муза в його уяву вже не приходила…
Ольга ЧОРНА.
