Інколи так хочеться, аби життя стишило свою ходу
Щоб встигнути більше прочитати, побачити, пізнати
З роками ця думка навідує мене все частіше, бо добре розумію, що за нинішньої розкоші друкованих видань дуже багато всього залишається, якщо можна так висловитися, за бортом твого життя. Як, наприклад, недавно, коли до рук потрапила книжка Станіслава Цалика й Пилипа Селігея «Таємниці письменницьких шухляд». Із докором для себе дізналася, що ця, як зазначається авторами, детективна історія української літератури вийшла друком десять років тому. А ось я лише тепер її читаю й відкриваю для себе невідоме про українських літературних класиків.
Тим більше, що є серед них і ті, творчість кого ми, радянське покоління, «не проходили» ні в школі, ні в університеті. І це насамперед Улас Самчук — земляк, якщо говорити про Велику Волинь у її колишніх кордонах. Своє рідне село Дермань Дубенського (нині — Здолбунівського) району він називав «центром центрів на планеті». У художньо-документальній книзі йдеться в основному про особисте життя автора роману «Марія», трилогії «Волинь». Про те, як складалося воно в Чехословаччині, куди емігрував, потім, нарешті, — в омріяному місті Києві, в Рівному і знову на чужині — в Канаді, де Улас Самчук і помер. А які цікаві жінки-музи були поряд із цим письменником європейського зразка, як його характеризували сучасники! Захотілося більше дізнатися про них…
А ще думка про те, аби «життя трохи стишило свою ходу», не полишала після того, як недавно натрапила в інтернеті на публікацію «50 фільмів, які потрібно переглянути, перш ніж померти». Ясно, що поданий список — вибір значною мірою суб’єктивний. Він був сформований 15 років тому британською телевізійною студією Channel 4 на основі опитування критиків, експертів і просто кінолюбителів. Перевага, як зазначалося, надавалася стрічкам, які вийшли в прокат у 2000-х, а також 1970–1990-х роках, і лише частково — створеним раніше. Ясно, що в цьому списку в основному превалюють голлівудські кінокартини. Але було й приємне здивування, коли побачила серед них фільм радянського режисера Елема Климова «Іди й дивись» (виробництво кіностудій «Мосфільм» та «Бєларусьфільм», 1985 рік). Старше покоління пам’ятає, як ми «йшли й дивилися» і з якими емоціями покидали кінозал. Як довго перед очима стояв головний герой на ім’я Фльора. Підлітком пішов він у партизани. Додому повернувся, коли в лісі висадився німецький десант, і нікого не застав… Невдячна справа переповідати сюжет фільму — його справді треба «йти й дивитися», щоб пройнятися жахом нацистської каральної операції, свідком якої став Фльора: після пережитого із підлітка він перетворився на сивого старика — і цим усе сказано.
При нинішніх можливостях, які ми маємо завдяки інтернету, ті 50 фільмів, «які потрібно переглянути, перш ніж померти», можна подивитися без проблем, не встаючи з домашнього дивана.
При нинішніх можливостях, які ми маємо завдяки інтернету, ті 50 фільмів, «які потрібно переглянути, перш ніж померти», можна подивитися без проблем, не встаючи з домашнього дивана. Тим більше, що є серед них і вже знайомі — як, наприклад, «Китайський квартал», «Втеча з Шоушенка»… А деякі, як «Термінатор 2», нехай онуки, правнуки дивляться — всьому свій час. Я ж тепер у своєму віці постановила собі не за цим списком гнатися, тобто не за минулим, а хоч би не пропускати сучасних кінострічок, які удостоїлися премії «Оскар». Якщо брати останні три роки, то це «Зелена карта», «Паразити», «Земля кочівників».
Щодо цьогорічного фільму-переможця «Земля кочівників», то він, як кажуть, — на любителя. Це — чесне кіно, зроблене в документальному форматі, де показано не успішних американців, як буває здебільшого, а частину тих мешканців США, життя яких мимоволі звелося до кочівного. Головна героїня — жінка пенсійного віку Ферн (виконавиця ролі — американська актриса Френсіс Макдорманд), яка втратила роботу, чоловіка, покидає свій дім. Обладнавши фургон, їздить Америкою, час від часу зупиняючись для підробітку, спілкуючись із такими, як сама, — викинутими за межі цивілізації.
Можна було б ще все змінити — сестра, до якої навідалась якось, щоб позичити грошей на ремонт фургона, із співчуттям пропонує залишитися в неї. Таку пропозицію одержує Ферн і від колишнього такого ж кочівника, котрий через стан здоров’я змушений був вернутися додому. Але жінка не стала нічого міняти. Відвідавши рідний дім, який стоїть сумною пусткою, ніби ще раз попрощавшись зі своїм минулим, котрого вже не повернути, вона знову вирушає в дорогу.
Зате Ферн не зрадила ні собі, ні пам’яті покійного чоловіка. І якщо на початку цей фільм здається нудним, то останні його кадри додивляєшся із жалем, що ніжна, меланхолійна дорожня пригода, покладена в основу філософської стрічки, завершилася.
Читайте також: Конкурс на 250 гривень: «Будем так жінок катати – нам Європу не видати!»
