Дарина нині працює поряд із мамою.
П’ятеро діток прийшли до хати батьків, а ті навіть до них не вийшли…
Сиріт взяла під своє крило жінка з великою душею Наталія Козоріз
Її знають у Ковелі як приватного нотаріуса, одного з кращих у місті, і благодійницю. Жінка не раз бувала в сиротинцях, возила подарунки. Їздила й у Люблинецьку школуінтернат. Бачила, як там живуть діти. У них було все — одяг, їжа, іграшки, але не вистачало головного — материнської любові. Саме тоді й зародилася думка взяти у родину знедолених малюків. Сталося так, що сім’ю з Голоб позбавили батьківських прав і п’ятеро діток залишилися без опіки. Найменшому, Богданчику, тоді було лише 8 місяців, а найстаршій, Марічці, 14 років. Малі відразу ж почали її називати мамою, а ось старші спершу кликали тьотею Наташею. І вона не заперечувала, бо розуміла, що непросто їм забути рідних батьків. Якими б ті поганими не були, та діти їх люблять. Зрештою, звання мами треба заслужити. Не забороняла й дітям спілкуватися з батьками. Правда, вони не дуже прагнули до цього. Та й зараз не цікавляться синами та доньками. Якось Наталія Степанівна повезла Марічку, Павла, Петра, Інну та Богдана у село, де вони жили. Постояли біля хати, а мама з татом навіть не показалися. Певне, саме тоді й старші, які ще пам’ятали рідних не такими п’яничками, як стали згодом, і сподівалися, що вони їх таки заберуть до себе, зрозуміли, що не потрібні батькам.
Читайте також: Тіло знайшла донька: у Рівному повісилася 45-річна матір двох дітей.
Під час відвідин родини пані Наталії поцікавилася, чи не боялася прийняти одразу п’ятьох. Можна ж було взяти із сиротинця одногодвох вихованців з іншої сім’ї. Але жінка сказала, що серце обрало їх.
— Коли я почула від знайомої, що п’ятеро дітей залишилися без батьківської опіки і можуть потрапити в інтернат, зрозуміла, що то мої, — розповідала, пригадується, пані Наталя. — Тож вирішила: беру, хоч мене усі розраджували: мовляв, ти ж подумай, яка в них генетика.
Малі відразу ж почали її називати мамою, а ось старші спершу кликали тьотею Наташею. І вона не заперечувала, бо розуміла, що непросто їм забути рідних батьків.
Та жінку ніщо не лякало. Тим більше, що її рішення підтримала й старша донька. 16річна Дарина втішилася, почувши про збільшення родини. Зраділа й менша — Соломійка, бо ж знайшла собі подружку і однолітку Інночку, з якою разом ходитиме у дитсадок.
Наталія Степанівна піклувалася не лише про те, аби діти були нагодовані і одягнені, мали любов і ласку, а й щоб розвивалися, надолужили прогаяне. Тож вони ходили у школу гармонійного розвитку, що діяла при культурнопросвітницькому центрі міста, займалися спортом. Жінка прищепила їм бажання здобувати знання, вчитися. Не раз вона чи донькастудентка, котра приїжджала на канікули чи вихідні (Дарина на той час уже вчилася в Чернігові, опановувала фах юриста) допомагали виконувати шкільні завдання. І невдовзі діти, які спершу мали найгірші оцінки у школі, підтягнулися у навчанні.
Звісно, не все було гладко. Старші хлопці — 10річний Петрик та 12річний Павлик не хотіли напружуватися, працювати, бо ж звикли байдикувати, обдурювати. Якось сказали Наталії, що не будуть ходити на бойовий гопак, куди самі ж просилися записати їх, бо тяжко. Почала возити на машині. Переконувала, що мусять закінчити, бо ж треба переступити через «не хочеться», аби отримати те, що хочеться.Чимало проблем було й зі старшою з дівчаток — 14річною Марійкою. Те вона робити не хоче, те — не може. Та мамавихователька зуміла знайти підхід до неї. І через кілька років Марійка вже дякуватиме їй за науку. Адже завдяки пані Наталі закінчила коледж, здобула фах менеджера, кухаря, а згодом отримала й диплом Східноєвропейського національного університету. Нині дівчина заміжня. Разом із чоловіком виховує малюка. Військовий ліцей закінчив Петро і вступив до Національної академії Держприкордонслужби, що у Хмельницькому.
Читайте також: Дитина з волинського притулку: «Винесу мамі котлетку, бо вдома нема що їсти» (Відео).
— На Великдень був удома, мав десятиденну відпустку, а 26 червня у нього випуск, — розповідає Наталія Степанівна. — Поїдемо усі, щоб привітати, розділити радість.
Менші двоє вихованців ще школярі. 13річна Інна через проблеми зі здоров’ям — на індивідуальному навчанні, а ось 11річний Богдан навчається у загальноосвітній школі, займається боксом і танцями. Не виправдав сподівань мамивиховательки лише найстарший Павло. Не хотів вчитися, тож його відрахували із училища, де здобував спеціальність пожежника. Тепер живе у Рівному. Але пані Наталія таки сподівається, що хлопець візьметься за розум, здобуде якийсь фах.
До речі, гроші, які держава виділяє на утримання дітей, вона не знімає з рахунків. Хоче у майбутньому купити для них житло. Вже збудувала хату на два входи в Колодяжному для Марійки.
— Поки що вона із сім’єю живе у мене, — розповідає. — У новій хаті ще немає світла. Я купила їм «коробку», яку треба довести до ладу. Житиме там ще й Інна, якій потрібна опіка.
