П’ятеро діток прийшли до хати батьків, а ті навіть до них не вийшли…

Її знають у Ковелі як приватного нотаріуса, одного з кращих у місті, і благодійницю. Жінка не раз бувала в сиротинцях, возила подарунки. Їздила й у Люблинецьку школу­інтернат. Бачила, як там живуть діти. У них було все — ​одяг, їжа, іграшки, але не вистачало головного — ​материнської любові. Саме тоді й зародилася думка взяти у родину знедолених малюків. Сталося так, що сім’ю з Голоб позбавили батьківських прав і п’ятеро діток залишилися без опіки. Найменшому, Богданчику, тоді було лише 8 місяців, а найстаршій, Марічці, 14 років. Малі відразу ж почали її називати мамою, а ось старші спершу кликали тьотею Наташею. І вона не заперечувала, бо розуміла, що непросто їм забути рідних батьків. Якими б ті поганими не були, та діти їх люблять. Зрештою, звання мами треба заслужити. Не забороняла й дітям спілкуватися з батьками. Правда, вони не дуже прагнули до цього. Та й зараз не цікавляться синами та доньками. Якось Наталія Степанівна повезла Марічку, Павла, Петра, Інну та Богдана у село, де вони жили. Постояли біля хати, а мама з татом навіть не показалися. Певне, саме тоді й старші, які ще пам’ятали рідних не такими п’яничками, як стали згодом, і сподівалися, що вони їх таки заберуть до себе, зрозуміли, що не потрібні батькам.

Читайте також: Тіло знайшла донька: у Рівному повісилася 45-річна матір двох дітей.

Під час відвідин родини пані Наталії поцікавилася, чи не боялася прийняти одразу п’ятьох. Можна ж було взяти із сиротинця одного­двох вихованців з іншої сім’ї. Але жінка сказала, що серце обрало їх.

— Коли я почула від знайомої, що п’ятеро дітей залишилися без батьківської опіки і можуть потрапити в інтернат, зрозуміла, що то мої, — ​розповідала, пригадується, пані Наталя. — ​Тож вирішила: беру, хоч мене усі розраджували: мовляв, ти ж подумай, яка в них генетика.

Малі відразу ж почали її називати мамою, а ось старші спершу кликали тьотею Наташею. І вона не заперечувала, бо розуміла, що непросто їм забути рідних батьків.

Та жінку ніщо не лякало. Тим більше, що її рішення підтримала й старша донька. 16­річна Дарина втішилася, почувши про збільшення родини. Зраділа й менша — ​Соломійка, бо ж знайшла собі подружку і однолітку Інночку, з якою разом ходитиме у дитсадок.

Наталія Степанівна піклувалася не лише про те, аби діти були нагодовані і одягнені, мали любов і ласку, а й щоб розвивалися, надолужили прогаяне. Тож вони ходили у школу гармонійного розвитку, що діяла при культурно­просвітницькому центрі міста, займалися спортом. Жінка прищепила їм бажання здобувати знання, вчитися. Не раз вона чи донька­студентка, котра приїжджала на канікули чи вихідні (Дарина на той час уже вчилася в Чернігові, опановувала фах юриста) допомагали виконувати шкільні завдання. І невдовзі діти, які спершу мали найгірші оцінки у школі, підтягнулися у навчанні.

Звісно, не все було гладко. Старші хлопці — ​10­річний Петрик та 12­річний Павлик не хотіли напружуватися, працювати, бо ж звикли байдикувати, обдурювати. Якось сказали Наталії, що не будуть ходити на бойовий гопак, куди самі ж просилися записати їх, бо тяжко. Почала возити на машині. Переконувала, що мусять закінчити, бо ж треба переступити через «не хочеться», аби отримати те, що хочеться.Чимало проблем було й зі старшою з дівчаток — ​14­річною Марійкою. Те вона робити не хоче, те — ​не може. Та мама­вихователька зуміла знайти підхід до неї. І через кілька років Марійка вже дякуватиме їй за науку. Адже завдяки пані Наталі закінчила коледж, здобула фах менеджера, кухаря, а згодом отримала й диплом Східноєвропейського національного університету. Нині дівчина заміжня. Разом із чоловіком виховує малюка. Військовий ліцей закінчив Петро і вступив до Національної академії Держприкордонслужби, що у Хмельницькому.

Читайте також: Дитина з волинського притулку: «Винесу мамі котлетку, бо вдома нема що їсти» (Відео).

— На Великдень був удома, мав десятиденну відпустку, а 26 червня у нього випуск, — ​розповідає Наталія Степанівна. — ​Поїдемо усі, щоб привітати, розділити радість.

Менші двоє вихованців ще школярі. 13­річна Інна через проблеми зі здоров’ям — ​на індивідуальному навчанні, а ось 11­річний Богдан навчається у загальноосвітній школі, займається боксом і танцями. Не виправдав сподівань мами­виховательки лише найстарший Павло. Не хотів вчитися, тож його відрахували із училища, де здобував спеціальність пожежника. Тепер живе у Рівному. Але пані Наталія таки сподівається, що хлопець візьметься за розум, здобуде якийсь фах.

До речі, гроші, які держава виділяє на утримання дітей, вона не знімає з рахунків. Хоче у майбутньому купити для них житло. Вже збудувала хату на два входи в Колодяжному для Марійки.

— Поки що вона із сім’єю живе у мене, — ​розповідає. — ​У новій хаті ще немає світла. Я купила їм «коробку», яку треба довести до ладу. Житиме там ще й Інна, якій потрібна опіка.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.