Інколи для щастя потрібно зовсім мало...
«Винесу мамі котлетку з притулку, бо вдома нема що їсти»
Ця установа виглядає як звичайний дитячий садок, може не такий розкішний, як деякі луцькі заклади, але кімнати чисті та охайні, й іграшок вдосталь. Малеча сміється, кричить, вихователям не завжди вдається її вгамувати. Сумних дітей дуже мало, хоча приводів для поганого настрою в усіх вистачає, адже сюди їх привели не батьки, а працівники соціальних служб, і додому більшість із них сьогодні ніхто не забере…
Рожищенський притулок відомий на всю Україну не через особливу долю своїх підопічних, а через гучний скандал, який хоч і завершився нічим, та добряче нашкодив людям, які тут працюють. Адже, коли з високих кабінетів тебе звинувачують у насильстві над дітьми, навіть якщо ти і близько не причетний до такого злочину, переконати громадськість у протилежному дуже важко.
Резонансна історія сталася у 2018му. Представникам Уповноваженої з прав людини декілька підлітків заявили, що їх б’ють і домагаються. Але вже через кілька днів, за словами директора, ці дівчата призналися вихователям, що збрехали. Правоохоронці також не знайшли жодних підтверджень злочину. Натомість Уповноважена під час пресконференції озвучила моторошні подробиці цієї справи. Наприклад, вона стверджувала, що сусіди закладу викликали поліцію, бо чули крики в притулку. Самі ж копи надали інформацію, що таких звернень не надходило. У результаті підозра не підтвердилася. Тож через два роки після скандалу ми вирішили відвідати цю установу й розібратися в особливостях її роботи.
Є чимало прикладів, коли колишні підопічні цієї установи побудували успішний бізнес, мають сім’ї і піклуються про дітей так, щоб ті навіть не припускали,
що хтось може їх розлучити з батьками.
— Коли сюди привозять дітей, вони рідко плачуть, адже перед візитом з ними спілкуються соціальні працівники. Малечі здебільшого пояснюють, що притулок — це такий дитсадок, де вони трішки поживуть, — розповідає виховательметодист закладу Неля Прокопчук. За її словами, часто вихованці приїжджають голодними, тому їм відразу дають перекусити. Також буває, що медсестра, яка обов’язково оглядає кожну дитину, виявляє воші. З цією напастю відразу починають інтенсивно боротися.
Загалом сюди потрапляють неповнолітні, які не можуть жити із сім’єю, бо їхні батьки нерідко зловживають спиртним та наркотиками, ведуть кочовий спосіб життя або ж просто не можуть дати собі ради. Окрема категорія — іноземці. Це зазвичай діти незаконних мігрантів, які приїжджають на Волинь, щоб перетнути кордон з ЄС. Директор закладу Леонід Матвійчук розповів, що для порозуміння з вихідцями із далеких країн їм не раз доводилося шукати різноманітних перекладачів. Загалом неповнолітні тут можуть перебувати до 90 днів. За цей час у притулку мають подбати про подальшу долю вихованців. З іноземцями, здавалось би, все просто: їх мають забрати дипломатичні установи.
— У нас уже добре налагоджена співпраця з деякими консульствами, наприклад представники В’єтнаму завжди відповідально ставляться до долі своїх дітей, але є дипломати, які кажуть: «Ви їх просто відпустіть». Звісно, ми цього зробити не можемо, — поділився Леонід Матвійчук.
Складніша ситуація з неповнолітніми українцями. Працівникам часто доводиться дбати про подальше навчання підопічних, шукати їм опікунів чи у найкращому випадку усиновлювачів, а здебільшого — переконувати рідних батьків узятися за розум. Неля Прокопчук пригадує, що одного разу мати активно добивалася повернення дітей, хоча не кинула пити, не навела лад у хаті й навіть не спілкувалася з малечею. Вона вимагала їх віддати, бо їй перестали платити допомогу від держави. А коли зрозуміла, що цього не станеться, заявила: «Можете забирати, я ще народжу». Саме цій жінці маленька дівчинка виносила свою котлетку з їдальні, бо «вдома нема що їсти».
Тепла постіль, корисна їжа й чистий одяг — те, чим найперше забезпечують неповнолітніх у притулку. Тут є своя пральня. Чимало потрібних речей дарують закладу благодійники, тому декому дають із собою додому кофтину, штани чи ще щось необхідне.
Читайте також: Сергій Денисюк із Малої Глуші в Норвегії скуштував солодкого оселедця, а в Болівії проїхався дорогою смерті
Майже щодня в установі бувають волонтери різноманітних організацій, які разом з вихователями влаштовують для дітей тренінги, майстеркласи, концерти й інші різноманітні заходи. Крім того, багато роботи має тутешній психолог, адже чимало вихованців потребують корекції поведінки або ж просто доброго слова.
За словами Леоніда Матвійчука, з часу заснування (1998 рік) у притулку побувало понад 4600 дітей. У кожного доля склалася порізному. На жаль, частина з них не змогла знайти своєї дороги в житті, й зараз вони перебувають в тюрмах чи колоніях. Але є чимало інших прикладів, коли колишні підопічні цієї установи побудували успішний бізнес, мають сім’ї і піклуються про дітей так, щоб ті навіть не припускали, що хтось може їх розлучити з батьками. Такі люди час від часу приїжджають у Рожище, зустрічаються зі своїми колишніми вихователями і малечею, яку життя закинуло у притулок.
Леонід ОЛІЙНИК
