У ці жовтневі дні минає 20 років відтоді, як передчасно перестало битися серце Маргарити Малиновської, нашої талановитої землячки, журналіста, письменника, літературного критика. На жаль, і досі її творча біографія докладно не вивчена, загадковими є не лише обставини смерті. Про це свідчать архівні матеріали, до яких «не дійшли» руки дослідників...
Маловідомі штрихи до біографії У ці жовтневі дні минає 20 років відтоді, як передчасно перестало битися серце Маргарити Малиновської, нашої талановитої землячки, журналіста, письменника, літературного критика. На жаль, і досі її творча біографія докладно не вивчена, загадковими є не лише обставини смерті. Про це свідчать архівні матеріали, до яких «не дійшли» руки дослідників. Доля розпорядилася так, що ми народилися не просто в одному містечку, а точніше — передмісті Локач, яке колись носило назву Уйма Локацька, а й на одній вулиці. Та через різницю у віці та життєвих дорогах могли б і не зустрітися, коли б не моя мама, яка працювала колись разом із Маргаритиною тіткою й від неї знала про всі перипетії долі молодої письменниці. Вони й зініціювали наше знайомство. Далі було кілька зустрічей, які запам’яталися на все життя. Коли зустрічалися у нас вдома, то розмова точилася переважно між Ритою (так її називали родичі) й мамою. Я ж уважно слухала, щоб потім із подивом і захопленням відзначити, як майстерно Маргарита вплела ці розмови у канву свого нового роману «Полісся», що побачив світ 1980 року в київському видавництві «Дніпро». Головні його герої також мають цілком реальних прототипів — батька, матір і діда письменниці. Про це розповідала мені мама, цього не заперечувала й сама Маргарита, про це свідчать документи, записні книжки, спогади рідних. Щодо останніх, то тут хотілося б пригадати таке. Кілька років тому наш сусід, двоюрідний брат Маргарити Малиновської Юрій Вознюк, допомагаючи нам копати картоплю, розповідав про свою неординарну сестру, про те, як любила вона вдосвіта, коли ще всі спали, вирушати з ним на мотоциклі кудись до озера, лісу чи на річку. З-поміж іншого висловив версію, що її смерть прискорило те, що Риту зробили «невиїзною». Я поцікавилася, куди ж збиралася їхати Маргарита? Юрій розповів, що незадовго до смерті, вона приїжджала провідати його, — він тоді потрапив у лікарню, — і скаржилася, що її не пускають за кордон і вона не може скористатися запрошенням викладати в одному із, здається, американських університетів. Тоді ж вона зустрічалася зі своїм добрим знайомим, котрий очолював у Локачах КДБ. Можливо, дещо наївно сподівалася, що начальник районного рівня у цьому відомстві може вплинути на рішення столичних керівників. У всякому разі спитати зараз, про що тоді говорила Маргарита, нема в кого, бо, пригадується, той локачинський начальник КДБ трагічно загинув невдовзі після смерті письменниці. А ось підтвердження того, що її справді запрошували викладати у зарубіжних університетах, я нещодавно цілком несподівано знайшла у фондах Волинського краєзнавчого музею. У всякому разі, в каталозі матеріалів М.Ю. Малиновської у фондах музею, опублікованому в збірнику «Роде наш красний...», цей документ чомусь не значиться. Надрукований по-англійськи й датований 12 березня 1976 року, лист із Гарвардського університету повідомляє: Шановна місіс Малиновська! Хоч я й не отримав відповіді на мої листи до Вас від 14 листопада 1974 року та 13 березня 1975 року, з огляду на посаду в Гарвардському університеті на 1975-1976 академічний рік, мені хотілося б поновити це запрошення на 1976-1977 академічний рік. У 1973 році Гарвардський університет заснував Український Дослідницький інститут, у якому створено можливість для зацікавлених учених і студентів присвятити себе роботі з обраних спеціальностей: мови, літератури, історії. Ми б дуже хотіли залучити сюди найкращих фахівців. З метою сприяння у розвитку інституту і в зв’язку з нестачею вчених-українців у цій країні, ми мусимо шукати їх скрізь. Ваші видатні кваліфікація і вклад в українську літературу заслуговують на увагу. А тому хотів би від імені університету запросити Вас і Вашу сім’ю провести 1976-1977 навчальний рік у Гарварді. Вам нема потреби турбуватися, що досконале знання англійської мови є обов’язковою вимогою, оскільки члени інституту, як українці, так і не українці, розмовляють вільно різними мовами, особливо — українською. Крім того, інститут буде щасливий узяти на себе всі витрати, пов’язані з цим візитом. Я сподіваюся, що Ви уважно поставитесь до цього запрошення і незабаром повідомите нас про своє рішення. Як інституту, так і університету Ваша присутність тут буде вельми корисною. З найкращими побажаннями Щиро Дерек Сі Бок. Це запрошення із Кембріджа, засвідчене ще двома підписами, було, як випливає із тексту, не перше і, вочевидь, не останнє. Можна лише здогадуватися, чому Маргарита Малиновська не відповіла на попередні листи з Великобританії? Можливо, не могла пояснити істинних причин своєї відмови, а, може, відповіла, але не так, як того хотілося б тодішній системі, й листи через це так і не потрапили до адресата? Зрозуміло одне: вона таки хотіла поїхати викладати за кордон. І бажання це, вочевидь, особливо зросло в останні роки, коли через її критичні виступи у пресі почалися неприємності, проблеми з роботою. Вона не була обтяжена сім’єю та й англійською володіла пристойно. Але, мабуть, у «компетентних органів» були свої причини відмовити їй у дозволі на виїзд. Які саме — ми можемо лише здогадуватися, Тож ця сторінка біографії Маргарити Малиновської ще чекає на свого ретельного дослідника. Ми ж звернули увагу на ще один прецікавий документ, котрий зберігається у фондах Волинського краєзнавчого музею. Це написане російською мовою рукою батька «Дополнение к автобиографии. Почему я остался беспартийным». Юрій Малиновський докладно пояснює, чому він, працюючи перед війною в Локачинському районі оперуповноваженим кримінального розшуку, а потім — будучи на фронті, так і не став комуністом. Цікавий не лише зміст цього «доповнення», вочевидь, не до власної автобіографії, а до біографії доньки, Маргарити Малиновської. Прикметний сам факт появи такого документа. Зрозуміло, що з’явився він не з доброго дива, а тому, що від Маргарити його вимагали. Навряд чи вимагали при вступі кандидатом у члени КПРС, куди рекомендацію їй давали відомі письменники Любомир Дмитерко, письменники-фронтовики Захар Гончарук та Абрам Кацнельсон. Необхідність цього «доповнення...» виникла, найшвидше, коли постала необхідність отримання дозволу для виїзду за кордон, якого Маргариті так і не дали. Думається, сьогодні на часі — створення глибокого, неупередженого літературного портрета письменниці, перевидання її творів. Хочеться вірити, що до цієї справи «дійдуть руки» у молодшої генерації дослідників літератури рідного краю. Валентина ШТИНЬКО, член Національної Спілки письменників України. Фото із фондів Волинського краєзнавчого музею.
