Роль Івана Палійчука у фільмі «Тіні забутих предків» принесла актору з української глибинки всесвітню славу.
«І сказав мені Іван Миколайчук: «Кума, я нарешті здійснив свою обіцянку: ванна із шампанського — для тебе!»
15 червня 1941-го народився видатний український актор, кінорежисер, сценарист та письменник, лауреат Шевченківської премії 1988 року (посмертно) Іван Васильович Миколайчук. Цьогоріч знаному митцю могло виповнитися 80 літ. Хоч Миколайчука вже давно немає серед нас, але він встиг лишити по собі 34 зіграні ролі у фільмах, 9 написаних сценаріїв та дві режисерські роботи. Всі називали його «душею українського кіно», а Параджанов іменував Івана своїм учителем і казав про нього так: «Я не знаю більш національного народного генія. До нього то був Довженко». З нагоди дня народження Миколайчука студентка ВНУ імені Лесі Українки факультету філології та журналістики Поліна Стефурак взяла інтерв’ю в своєї бабусі, народної артистки України Людмили Приходько, яка мала тісну дружбу з Іваном та Марічкою Миколайчуками і поділилась своїми спогадами про зіркове подружжя
–Людмило Іванівно, розкажіть про ваше знайомство з Іваном Васильовичем Миколайчуком.
— Ми навчались у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого: я на факультеті драми, а Іван — на кінофакультеті. Заняття проходили в одному корпусі на території Києво-Печерської лаври, ми тісно спілкувалися на перервах між парами. Він уже на першому курсі навчання знімався в кіно в головних ролях. У 1964 році з успіхом дебютував у фільмі «Сон» у ролі Тараса Шевченка.
— Яку вдачу мав Іван? На вашу думку, він був ідеальним чоловіком? Що відрізняло його від інших?
— Іван був неймовірно вродливий, красивий зовні і внутрішньо. Це делікатний, гарно вихований чоловік, завжди готовий захистити жінку. Справжній інтелігент, який ніколи не вживав лайливих слів. Миколайчук був земляком мого майбутнього чоловіка, режисера Миколи Стефурака. Їхні села — Чортория Чернівецької області і Горішнє Залуччя Івано-Франківської — були поруч, через річку Черемош. Коли ми зустрічалися з Іваном і його дружиною Марічкою, солісткою хору імені Григорія Верьовки, він жартома говорив моєму майбутньому чоловікові: «Якби Люся жила в твоєму селі, я б її у тебе відбив». Він мав відмінне почуття гумору.
— Актор захоплювався жіночою вродою, які саме жінки були йому до вподоби?
— Я думаю, що незалежно від того, скільки Іван мав партнерок по кіно, які всі були гарними і не схожими одна на одну, дружину він собі вибрав єдину на все життя. Коли був уже тяжко хворим і не міг ходити, його навідував близький друг — відомий поет і сценарист Іван Федорович Драч. Дружина Миколайчука брала Івана на руки і несла на зустріч із товаришем. Іван Васильович з гіркою іронією казав: «Бачиш, мене вже жінка на руках носить», — на що Іван Федорович відповів: «Тебе все життя жінки на руках носили». За дружину він обрав не тільки красиву, а й вірну йому на все життя жінку. Марічка після втрати чоловіка більше не виходила заміж.
— Яка роль принесла йому визнання не тільки в Україні, а й в усьому світі?
— Впевнено можу сказати, що знакова роль у його житті — Іван Палійчук у фільмі Параджанова «Тіні забутих предків». Стрічка одержала десятки міжнародних нагород, а Іван здобув світову славу.
Музою його була Марічка, яка глибоко розуміла і підтримувала талант Івана.
— Що пов’язувало вас з Іваном та Марічкою Миколайчуками?
— Я вдячна долі, що вона подарувала мені багаторічну дружбу з цим чудовим подружжям. Ми часто збиралися в гуртожитку нашого інституту. У мене в кімнаті гостювали відомі люди. Окрім Миколайчуків, бували Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська, нині народні артистки України, письменник Григір Тютюнник — лауреат Шевченківської премії, також перший народний артист незалежної України кіноактор Іван Гаврилюк із дружиною-актрисою заслуженою артисткою України Мирославою Резніченко і, звичайно, мій Микола.
Ми читали вірші і прозу, співали українські пісні, почувши їх у виконанні дівчат, Іван сказав: «Вам треба створити тріо, бо у вас дуже гарно зливаються голоси». З часом вони справді створили свій колектив, який назвали «Золоті ключі», і об’їздили разом весь світ. По закінченні навчання Миколайчуки одержали першу однокімнатну квартиру, в якій ми також часто збиралися. Я в них іноді зупинялася, вони мене гостинно приймали, а потому проводжали на вокзал. Коли Іван одержав премію імені Миколи Островського, то він влаштував мені ванну з шампанського, кажучи: «Кума, я нарешті здійснив свою обіцянку!». Миколайчук хрестив нашого Ярослава. Мій чоловік Микола був задоволений, а Іван ще й підписав своє фото з фільму «Захар Беркут» такими словами: «Моїм кумам, моєму хрещенику на добро перед снігом. Щоб наша доля нас не цуралась».
Нагадаємо, за три дні до смерті Іван Миколайчук промовив: «Тепер я знаю, як знімати кіно».
— Чи важко йому давалася творчість, зокрема акторська майстерність?
— Іван творив легко, йому вдавалися всі ролі, а їх він зіграв дуже багато. Мені взагалі здається, що його душа берегла генетичний код нашого народу. Він був ні на кого не схожий і неповторний в усіх ролях.
— Іван Васильович поєднував роботу сценариста, режисера, актора і навіть композитора у фільмі «Вавилон XX» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Як йому це вдавалося? Звідки він черпав натхнення на таку різнобічну діяльність?
— Кажуть, талановита людина талановита в усьому — це якраз про нього. Він виношував сценарії і постановки фільмів у своїй душі, яка була безмежною.
Думаю, його надихала родина, де було тринадцятеро дітей, рідна гуцульська земля, любов до української пісні. Переконана, що музою його була Марічка, яка глибоко розуміла і підтримувала талант Івана.
— Людмило Іванівно, якою би була, на вашу думку, творчість Миколайчука, якби доля відвела йому довшого віку?
— Мені навіть важко уявити, скільки б неповторних ролей він зіграв, скільки б написав сценаріїв і зняв видатних кінофільмів. Він завжди був би цікавим, любимим і зрозумілим усім поколінням.
— Які якості Івана Миколайчука ви радите перейняти сучасним акторам задля успіху в творчості?
— Постійно працювати над собою, удосконалювати свою майстерність, багато читати, любити людей, думати про високе небо і про душу нашого українського народу.
Поліна СТЕФУРАК.
