Така родина Гаталюків сьогодні, коли у трьох старших дітей уже свої сім’ї.
Волинянка розповіла, як на їхнє весілля у Ворокомлі пів села зійшлося, щоб побачити «чужу» невістку (Фото)
Ельміра Аскар Кизи (в заміжжі Гаталюк) і її чоловік Віктор — багатодітна сім’я, яка живе у Камені Каширському. Нещодавно жінка з азербайджанським корінням удостоїлася почесного звання «Мати-героїня». Хоч на початку їхнього подружнього життя лікарі застерігали, що можуть бути проблеми з народженням потомства. Дався взнаки, як кажуть, Афганістан, через який довелося пройти чоловікові
«Хоч у мене азербайджанське коріння, чоловікакавказця не хотіла мати»
Зустрівшись із подружжям Гаталюків, не втримуюся й кажу: аби не знала, що глава сімейства — місцевий, то прийняла б його за кавказця. Ельміра, усміхаючись, розповідає: й сама подумала, що Віктор — якийсь кавказець, коли вперше побачила його. І ховалася від нього, як відчула, що він нею зацікавився.
Зустрілися вони у Смоленську. Віктор, відслуживши два роки в Афганістані, повернувся у своє рідне село Ворокомле на КаміньКаширщині. Ще до армії навчався в Смоленську на вітражиста оформлювача. Перший курс не закінчив, як був призваний на строкову службу.
— Я, може б, і покинув училище, — каже, — бо з роками з’явилася мрія світу побачити. Тож хотів їхати в Туапсе, аби в «мореходці» вчитися й плавати згодом на риболовецьких суднах по закордонних моряхокеанах. Але ця мрія під кінець служби в Афганістні була перекреслена. Якось у військовій частині загорілася лазня. Довелося рятували хлопців. Коли від полум’я, яке розповсюдилося, стався вибух на складі боєприпасів, то я одержав контузію й отруєння нейропаралітичним газом. Повалявшись по госпіталях, із запискою, в якій зазначалося, що мені в дорозі може знадобитися допомога (з пам’яттю мав проблеми), вирушив додому.
І в Смоленськ влітку 1986го Віктор Гаталюк їхав, аби забрати документи, оскільки знайомі, зважаючи на його стан здоров’я, радили йому вже на Волині вчитися, наприклад на стоматолога. Та в училищі якось так шанобливо поставилися до афганця з інвалідністю, що вмовили залишитися, — без здачі екзаменів зарахували на другий курс. Зараз, повертаючись споминами в те літо, чоловік з певністю може сказати, що нічого в житті нема випадкового. Адже якби тоді він забрав документи з навчального закладу, то не зустрів би свою майбутню дружину Ельміру — матір п’яти їхніх дітей.
А вже жінка пригадує, як її життя складалося, аби їхні з Віктором шляхи перетнулися:
— Мій батько — азербайджанець, мама — росіянка. Сім’я наша жила в Баку. Там я народилася, там моє дитинство до восьми років минуло. І може б, не покидали цю сонячну країну, якби не сімейні обставини.
За тими «сімейними обставинами» — любовні походеньки батька, у якого. як каже наша героїня, «гаряча кавказька кров». Чоловік жінки, з якою він загуляв, став переслідувати сім’ю свого суперника. Ельміра досі пам’ятає, як їм довелося по родичах переховуватися. А потім і взагалі втекти з Баку. Так вони опинилися на Смоленщині — в рідному маминому селі Шаталово Починківського району. Пізніше, як уже батько побудував дім у райцентрі, то там жили. У Смоленськ дівчина приїхала у те ж саме училище, де вчився Віктор. На той самий факультет. Назавжди зосталася в пам’яті така картинка: в гуртожитку, куди батько привіз її перед першим вересня, на сходах стояв хлопець і курив. Він був дуже смаглявий (як потім дізнається, результат пекучого афганського сонця), мав вуса й кучерявий чуб. «Гарний, — подумала, — але, певно, кавказець». Вона ж зареклась не повторювати долю своєї матері, яка мала чоловікадонжуана. Тож коли відчула, що Віктор звернув на неї увагу, то на танцях навіть ховалася від нього за іншими дівчатами. Більше того — перстеник із камінчиком одягала на праву руку й так його повертала, щоб мав вигляд обручки. Але не втекла від долі. Був перший їхній танець, знайомство. За якийсь час вони почали зустрічатися, і Віктор таки завоював її серце. Тим більше — виявилося, що чорнявий хлопець — ніякий не кавказець, а хлопець з Полісся. Невдовзі після Нового 1987го року вони подали заяву на реєстрацію шлюбу.
«В моїй країні є давній звичай викрадати наречену — у нас майже так і було»
Хоч недовго жила Ельміра в Азербайджані, але кавказькі корені відчутні — ще й зараз, коли почує рідну мелодію, то, як каже, так і хочеться піти в танок. І пісні пам’ятає, хоч мова забувається, бо нема спілкування. І, до речі, жінка дуже добре розмовляє українською. Вертаючись спогадами до літа 1987го, коли вони з Віктором одружилися, розповідає:
— В Азербайджані є давній звичай викрадати наречену — у нас майже так і було. «Поїдеш зі мною в Україну?» — спитав мене Віктор, коли його навчання підходило до завершення. Я відповіла згодою. Написала мамі листа, що в мене після першого курсу буде практика, а потім я вирушаю із нареченим до нього додому — заміж виходжу (з майбутнім зятем я її при нагоді познайомила). Мама довго цього листа не показувала татові. Йому було відомо тільки, що мені треба ще бути в Смоленську. А коли два місяці минуло, то батьки захвилювалися — яка ж то практика? Поїхав батько в училище й дізнався, що студентів уже давно нема. Тоді він знайшов Вікторового земляка, який залишився на роботу у Смоленську, добре потряс його й довідався, що ми вже на Волині. Сказав, щоб передав, аби поверталися негайно — інакше «сам приїду й все спалю, потрощу…».
Але вже все йшло, як було задумано, — у липні у Ворокомлі було їхнє весілля. Батькові Ельміри нічого не залишалося, як вирушати в дорогу. Приїхав «Волгою», родину привіз. Побачивши просту сільську хату, де мала жити його донька (на КаміньКаширщині тоді чепурних будиночків під металочерепицею, як зараз, ще не було), не зразу вийшов зза керма…
Віктор, за якого батько не хотів мене віддавати, став дуже скоро найулюбленішим зятем (я мала ще дві сестри) — сподобався хазяйновитістю, турботою про сім’ю.
— Як наше весілля було у Ворокомлі, то пів села зійшлося, щоб побачити «не нашу» невістку, — пригадує той день Ельміра. — А Віктор, за якого батько не хотів мене віддавати, став дуже скоро найулюбленішим зятем (я мала ще дві сестри) — сподобався хазяйновитістю, турботою про сім’ю.
Після весілля Ельміра закінчила училище. Їхня сім’я ще десять років жила на Смоленщині. Щороку гостювали у Ворокомлі. А у 1994му померла мати Віктора. І після цього вона часто снилася йому — ніби кликала до себе на КаміньКаширщину, як розповідав чоловік дружині. Побачивши в цьому якийсь знак, сім’я Гаталюківмолодших через три роки переїхала у Ворокомле. Перш жили у батьківській хаті, а потім купили будиночок у райцентрі.
«Через 15 років шлюбу ми з чоловіком повінчалися»
Сьогодні сім’я Гаталюків — багатодітна. А на початку їхнього подружнього життя лікарі застерігали, що через стан здоров’я Віктора — отруєння в Афганістані — у них можуть бути проблеми з народженням потомства. З цього приводу жінка пригадує:
— Казали, що років десять, поки організм чоловіка очиститься, треба утриматися від вагітності. Інакше в дітей може бути невиліковна патологія. А я подумала, що в мене зі здоров’ям все в порядку — до дев’ятнадцяти літ нічим, крім якоїсь легкої простуди, не хворіла, то, може, мої гени переможуть. Одне слово, уже на другий рік після весілля у нас народився син Сашко, а ще через два — донька Наталія.
Старші діти з’явилися на світ на Смоленщині, а троє молодших уже в Камені-Каширському. Три роки тому Віктору Гаталюку як афганцю з інвалідністю, який багато літ стояв у черзі на житло, держава виділила кошти й сім’я на них придбала просторий будинок, в якому ми й зустрілися. З батьками живуть їхні молодші син Андрійко й донька Аня, а також старша дочка Наталія з дітьми. Всього в Гаталюків уже шестеро онуків.
Коли ми роздивлялися домашній фотоальбом, то увагу привернули знімки з таїнства вінчання наших героїв. На моє зацікавлення, коли ж то подружжя взяло церковний шлюб, Ельміра розповіла:
— Як ми хрестили нашу Оленку (третю дитину), то я, знаючи уже українські звичаї й традиції, запитала священника, отця Юрія, чи можна й мені похреститися, й одержала ствердну відповідь. Тож скоро він і мене похрестив (моє церковне ім’я Ельвіра — сама вибирала щось близьке до Ельміри). Так я прийняла віру чоловіка. А на п’ятнадцяту річницю свого шлюбу ми з Віктором у храмі села Раків Ліс повінчалися.
У 2022-му подружжя відзначатиме коралове весілля. 35 років вони у парі, але, судячи з почутого, не охолонули почуття. І сьогодні в Гаталюків лише вдячність долі за те, що не розвела колись їхні шляхи.
Читайте також: Не виплатили майже 55 тисяч і скоротили: волинянка півтора року не отримувала зарплати
