Побачивши зятя, Килина Сергіївна зойкнула і сповзла по стіні…
Славко кинувся підіймати майбутню тещу, але та, дивлячись каламутними очима, повторювала: «Це ж ти. Це ж через тебе я тоді...» Договорити не змогла, довелось викликати «швидку»…
Оленка бігала від палати до професора. Під вікнами районки вже чекала машина, аби перевезти недужу Килину Сергіївну у приватну і дуже дорогу клініку з найкращими спеціалістами, а її мама не погоджувалась, хоч плач. Ледь говорити могла, а зрозумівши, що саме зять буде все оплачувати, два рази з каталки намагалась втекти. Ніби і доросла людина, а поводить себе мов дитя.
Поговорити і дізнатись, чого при погляді на Славка тій стало аж так недобре, теж не можна — плаче і край. Професор просив не турбувати, бо дуже вже сильне у неї потрясіння. Три дні знадобилось, аби Килина Сергіївна прийшла до тями і нарешті змогла без сліз хоч слово мовити.
Першою ж справою, яку зробила мама, повернувшись додому, був візит до місцевої чорної ворожки. Ішла туди Килина з єдиною метою: зробити так, аби отой, хто їх тоді перестрів і обібрав, пожалкував, що на світ з’явився.
Знала жінка, що донька в місті зустріла дуже і дуже хорошого парубка. Та й який парубок, мужик уже — сорок із гаком має. Її донька все кар’єру будувала, не до створення сім’ї їй було, а молодик теж бізнес свій розкручував. Відомо було Килині, що при гарних грошах зять, і раділа за свою дочку. Не доведеться їй, як Килині колись, свої колготки на дитину перешивати, та вставляти у куплені на два розміри більші доччині туфлики вату, аби та два роки могла ходити, бо й не знала, чи заробить ще.
Усе її Оленка зятя не везла знайомитись. Уже зібрались, уже й виїхали, а тут якась халепа, чи в нього на фірмі, чи у неї на роботі. А оце якраз у неділю таки приїхали, хоч і без попередження. Хотіли сюрприз Килині зробити. Ну що ж, зробили! Але ніхто з того не радів.
— Мамо, ну ти чого нас так лякаєш? — щебече Оленка. — І чого не захотіла до найкращих спеціалістів їхати? Дитячий садок, чесне слово. Від тебе такого не чекала.
— Сядь, доню, і слухай. Твій оцей Славко… Не дозволю, аби були ви в парі. Не людина він, доню. Багато кому лиха наробив, а найбільше мені, — жінка перевела подих. Доньці в очі старалась не дивитись, бо ж зараз буде руйнувати її життя. — Ти пам’ятаєш, я розповідала, як наш бус із такими ж, як я, нелегалами десь у горах спинила машина і обібрали нас тоді до нитки. Так ось. Головним у них твій Славко був, донечко. Це через нього я оте усе пережила.
Оленка остовпіла. Обличчя одразу стало білим, бо ж зрозуміла все, що мама мала на увазі.
Років із двадцять тому, втомившись від постійного безгрошів’я, її мама подалась до Італії. Зараз заробітчанам легше, а колись пробирались без документів і віз. Позичила ненька чималу суму, бо потрібно було віддати за дорогу і мати з собою, аби на місці отримати роботу. Перестрічали тоді наші буси спортивної статури «хлопці», і всі, хто їхали, мали їм заплатити. Але мамі особливо не пощастило. Їх там залишили без нічого абсолютно. Приїхавши до Італії, мусила ще два роки жити безхатченком, доки хтось не зглянувся і не відвіз жінку до однієї з наших церков. Там уже українки допомогли з усім: влаштували на роботу, одягли й нагодували. Ще два роки мама віддавала борги, бо гроші брала під проценти.
Знала жінка, що донька в місті зустріла дуже і дуже хорошого парубка. Та й який парубок, мужик уже — сорок із гаком має.
Весь той час Оленка жила у тітки, яка їй кожен шмат хліба рахувала. З ранньої весни і до пізньої осені повинна була Оленка родичці усі городи обробити, на полі буряки і соняшник сапати, бо «й так маю своїх два роти, а Килина ще своє підкинула».
Але навіть не це найгірше. Знала Оленка, що першою ж справою, яку зробила мама, повернувшись додому, був візит до місцевої чорної ворожки. Ішла туди Килина з єдиною метою: зробити так, аби отой, хто їх тоді перестрів і обібрав, пожалкував, що на світ з’явився. Аби і діти, й онуки його не мали спокою на цім світі.
Грошей Килина не шкодувала. Просила стару зробити найчорніше, найсильніше.
Оленка поволі підвелась. Тримаючись за стіну, вийшла з палати. Вони зі Славком не просто так їхали до матері. Оленка була при надії. У них буде двійня. Двійко дітей від людини, яку вони з мамою згадували лише лайкою. Двійко дітей, яким рідна бабуся наврочила.
Оленка навіть плакати не могла. Як же жити далі?
Анна КОРОЛЬОВА
Читайте також: Неймовірні танці рівнянина принесли йому в Італії три «золота» Кубка світу з танців на візках (Відео).