Чи варто спілкуватися з дітьми на рівних
— Давай гратися у віннібол. — Може, баскетбол? — Мамо, не перекручуй!
Найменший син постійними вигадками навчив мене не вживати фраз на кшталт «Насправді все не так» і «Так не буває». Зрозуміла, що пояснювати щось дитині, яка не потребує цього, а навпаки — пропонує зазирнути у її світобачення, — передчасна справа та їй і не потрібна. Я знаю це, бо бачу свого сина, як кажуть в народі, наскрізь. А це означає, що розумію хід його думок та емоції. Дуже люблю спостерігати за ним і розмовляти. В якийсь момент припустила, що кальку з таких цікавезних і майже ідеальних стосунків можна спробувати перенести на більш складне спілкування зі старшими, і пробую це втілити.
Сприймаю своїх старшеньких як не рівних мені, але інакших, з іншим світоглядом, мисленням, баченням себе і нас.
Дошколярик нормально сприймає, що зараз мама — з ним десь на рівних, а за деякий час дасть завдання. Підлітки ж хочуть тільки першого. І хоч радять деякі майстри із сімейного виховання триматися з дитиною на рівних, та з практики видно, що це неможливо. Іноді мусиш виходити за рамки, а ще ж мене, маму, таки мусять слухатися й підкорятися, коли того потребують обставини. Тож сприймаю своїх старшеньких як не рівних мені, але інакших, з іншим світоглядом, мисленням, баченням себе і нас. Мої четверо дітей такі різні за комбінацією генів, темпераменту, характеру, певно, й тим, що їм діставалися інші батьки (бо ж ми з чоловіком змінювалися — з роками чогось навчалися, впевненіше стояли на ногах), тож взаємодіяти з усіма однаково — нерозумна справа. Я це «бачу», бо спостерігаю за ними з їхнього народження: хтось потребує, щоб мама реагувала словами, хтось — щоб тільки слухала й кивала, один почує прохання й виконає, іншому треба, щоб обов’язково пролунало: «Будь ласка, допоможи». Мій винахід (або, як тепер кажуть, лайфхак) у спілкуванні з дітьми-підлітками: висловлювати свою думку з якоїсь проблеми, що їх турбує, не прямим чином, а у запитаннях: «Ти не думаєш, що так було би ліпше?», «А якщо спробувати ось так?». Помітила, що така форма дітям до вподоби, бо ніхто нічого не нав’язує, навпаки — їхньою думкою цікавляться. Так я бачу перспективи справжніх взаємин.
Що ж до запитань самому собі, то сподобалися ті, які пропонує ставити педагог і керівник Інституту неформальної освіти Діма Зіцер у книзі «Свобода від виховання»: «Як не обмежувати дитину, не принижувати, не ламати, берегти і як не забувати про це у гострі моменти? От вони головні питання батьківства, хіба ні?».
Якщо маєте, шановні читачі, свої відкриття про такий складний сімейний світ, який психологи досліджують століттями й досі щось винаходять, — діліться. Наші адреси: [email protected] або ж [email protected], а поштова: 43025, м. Луцьк, просп. Волі, 13, «Цікава газета на вихідні».
Оксана КОВАЛЕНКО,
мама
