«Я, мамо, з тобою так, як ти з бабусею, вчиню».
«А ти старіти не боїшся?»
— Скажіть, скільки я повинна платити щомісяця, і забирайте її швидше, — волала мама на всю квартиру. — Я більше не можу цього терпіти, навіть заходити до неї не хочу. У мене дитина, власне життя… А тут вона лежить. Марічка, скрутившись клубочком, слухала мамине голосіння і міцно обіймала бабусю. — Я тебе нікому не віддам, — шепотіла, ковтаючи сльози, дитина. — Хай мама що хоче планує, а я тебе не відпущу
По обличчю старенької збігали сльози, але витерти вона їх не могла. Уже три місяці лежить нерухомо. Лиш оця маленька дівчинка з її справжньою і відданою любов’ю і тримає на цім світі. Чи думала колись, що життя скінчиться отак? Ростила донечку-сонечко, вчила, раділа і плакала разом із нею. Рік тому вона попросилась жити до неї. Розлучилась із чоловіком і не мала куди подітись із дитям. Погодилась з радістю, лиш потім зрозуміла — дарма.
Чи була донька така, а вона не помічала, а може, невдале заміжжя її так озлобило? З першого ж дня у материному домі почала наводити свої порядки. А якщо щось не по її виходило, перетворювалась на фурію. Боронь Боже до такого дожити, але не раз мама від доньки отримувала. Терпіла, бо сором було комусь пожалітись. А потім одного ранку не змогла підвестись — і все. Ще спочатку, доки оформлювала всі документи, донька її сяк-так гляділа, а потім… А тепер вона і сама рада, аби її від неї забрали. Лиш Марічку шкода.
Має жінка і сина, який з’явився в другому, теж не вдалому, шлюбі. Той син її кара.
Коли приїхали за старенькою, Марічку двоє тримали. Мала захищала бабусю до останнього, але що може дитина?
— А ти, — говорила мамі крізь сльози. — Ти старіти не боїшся? Бо я, мамо, з тобою так, як ти з бабусею, вчиню. Тож запам’ятай. Зроблю те ж саме, мамо!
Минули роки. Старенької не стало через два місяці після того дня. Донька і сама уже ледь ходить, а її Марічка живе з сім’єю далеко. Має жінка і сина, який з’явився в другому, теж не вдалому, шлюбі. Той син її кара. Ніяк не може ради йому дати. Тричі одружувався, а все якось без толку. Нічого свого не нажив, лиш її речі розносить, вимінюючи на оковиту. А нещодавно слізно просив узяти величезний кредит або закласти квартиру, бо ж має космічні борги. Заклала, він же її дитина.
— Марічко, доню, рятуй! Не маю де голову прихилити, — телефонувала вже через два місяці. — Брат твій квартиру мою за вітром пустив. Я на вулиці житиму.
Донька довго мовчала. Вона взагалі рідко з нею говорила і неохоче, але ця пауза ставала нестерпною.
— Ти пам’ятаєш адресу того закладу, куди ти відправила бабусю. Їдь туди, мамо. Я зараз зателефоную і про все домовлюсь, все оплачу, але більше мене не турбуй, — і вимкнула зв’язок.
Анна КОРОЛЬОВА.
Читайте також: У Парижі дві дівчини на електросамокаті на смерть збили 31-річну італійку.
