«Жила бідолаха серед стареньких чи то робітницею, чи то приймачкою».
Та, що рахує ангеликів у небі, або Історія, яка може когось навчить
Маринка прийшла до будинку престарілих проситися там жити. Сама з її розумом навряд чи до цього додумалась — може, якась добра душа підказала. Просто прийняти і годувати там здорову (принаймні ніяких діагнозів у неї не було) жінку не могли. Але село на те й село. Директорка зателефонувала до кількох знайомих, дізналась про долю сердешної — і взяла Маринку на роботу прибиральницею
Так і жила Мариночка — чи то робітницею, чи то приймачкою. Зарплатні їй ніхто не платив, але годували й одягали, та й спати було де. А їй більшого і не треба. Ходить завжди усміхнена, працює старанно, пісеньки під ніс муркоче. Так і не скажеш одразу, скільки лиха на своєму віку ця жіночка зазнала. Та ще й через кого — через рідню…
З бідової родини Мариночка була. Батько у колгоспі трактористом працював. Перший красень на селі. На людях усміхнений і завше добрий, а вдома перетворювався на геть іншу людину. Свою Люську ніколи не жалів і не балував, часто «виховував», а коли ще й трохи за комір заллє, то лиш аби не зловив бідосю…
Хто зна! Можливо, саме тому такою Мариночка і з’явилась на світ. Тиха, сумирна, завжди усміхнена, але ніби не з цієї планети — говори до неї щось, пояснюй, та все марно. Вона дивиться в небо і ангеликів у хмарках рахує. Хоч до роботи і була вправною, та з навчанням не склалось, дівчинка ні читати, ні писати не навчилась. Можливо, якби мала інших батьків, то ті б її по спеціалістах возили, а так — живе, росте і слава Богу.
Степан, Маринчин брат, весь у татка вдався: високий статний красень — душа компанії. Він після школи у місто на навчання подався, там і залишився. Про батьків і не згадував — соромився. Переказували люди, що має дружину–багачку і живе, як вареник у маслі.
Винесли з хати все дочиста. Лиш ліжко під Люською і Мариною лишили. Аби мав совість, так не вчинив би, але де ж там!
Маринка ж усе при батьках. А куди їй? Мама як злягла, то Маринка її і доглядала. Сусідка тітка Нюся кілька разів приходила, послідкувала, ніби все й добре: годує маму з ложечки, пере у тазику речі, в хаті порядок, ненька чиста. Так більше ніхто і не навідувався в ту оселю.
Татко хоч і у віці вже був, але знайшов собі молодицю, недужу дружину і таку ж дитину покинув без докорів сумління. Ще й возом приїхав речі забирати. Навіть штори із вікон з тією кралею зняли. Винесли з хати все дочиста. Лиш ліжко під Люською і Мариною лишили. Аби мав совість, так не вчинив би, але де ж там!
Втім, недовге те щастя було у діда. Може, кара така, та мав він перед кінцем таку недугу недобру, що люди, дізнавшись про його стан, побожно хреститись. Люся чоловіка на кілька років пережила, проте і її не стало. Залишилась Маринка у порожньому домі одна–однісінька, та ненадовго, як виявилось…
Одного сонячного ранку на подвір’я заїхала чорна іномарка. Вийшов із неї повагом Степан із якимось чоловіком. Обійшли двір, оглянули хату. Гість схвально покивав головою, і вони потисли одне одному руки. Степан Маринку в авто посадив і в місто до нотаріуса повіз. Жінка все з тією ж милою усмішкою поставила щось схоже на хрестик на якомусь папірці, їй купили морозиво і відвезли додому. А вже через тиждень чужі люди виставили сердешну з її подвір’я.
Читайте також: Скільки коштуватиме гектар землі в Україні після 1 липня
…Через десять років, за іронією долі, до того ж закладу, де Маринка жила, привезли і її брата. Дружина не захотіла доглядати чоловіка після того, як він з коханкою в машині не впорався з керуванням, от і віддала до найближчого будинку, де таких калік приймали.
Маринка зі Степаном в одній кімнаті віку доживають. Вона його доглядає, миє і з ложечки годує. І все така ж тиха, сумирна і з теплою усмішкою…
Анна КОРОЛЬОВА.
