22 шанувальники пісні об’єднав хор ветеранів – це не лише мешканці КаменяКаширського, а й навколишніх сіл.
«Мої співаки й щодня приходили б на репетицію — енергії у них вистачає»
Так відгукується про учасників хору ветеранів війни та праці «Дзвони пам’яті» Камінь-Каширського Будинку культури керівник колективу Лідія Сацик. А вже про те, що ця енергія — і від любові до пісні, з якою нерозлучні в житті, і від того, що в колективі почуваються, як у хорошій, дружній родині, де ніколи не забудуть привітати з днем народження, а в трудну хвилину завжди підтримають, розповідали самі аматори сцени
«Наш хор — дітище заслуженого працівника культури України Тетяни Смолярчук»
Наступного року хор ветеранів відзначатиме 20літній ювілей. За роки свого існування він добре знаний на КаміньКаширщині. І на обласній сцені не раз виступав як учасник фестивалів, які проводилися до Дня Перемоги. Лідія Сацик керує колективом четвертий рік. Тож, не перебираючи на себе усіх його заслуг, розповідає:
— Ініціатором створення хору ветеранів була тодішня завідувачка районного відділу культури Євгенія Смолярчук. А перший керівник — заслужений працівник культури України Тетяна Смолярчук, яка, на жаль, рано відійшла у засвіти. Це її дітище. До речі, син Тетяни Дмитрівни Дмитро і сьогодні акомпанує нам на баяні.
Лідія Йосипівна працює ще і в музичній школі. І там керує оркестром народних інструментів. Але вона ствердно говорить, що відданості справі й дисципліні молодим можна повчитися в учасників хору ветеранів. Люди поважного віку — співаки, які, за її словами, й щодня приходили б на репетицію, якби треба було, — енергії у них вистачило б.
— Зазвичай ми збираємося двічі на тиждень, а останній рік — тільки раз, — каже Лідія Сацик. — Пандемія наш графік підкоректувала. Травень почався для нас участю в концерті до Дня матері і Дня пам’яті та примирення. У репертуарі хору понад сорок пісень і багато якраз про маму — продовжувачку роду людського, як і патріотичних — про мужність, героїзм нашого народу.
До речі, у тому ж місяці в центрі культури та дозвілля КаміньКаширської міської ради відбувся святковий театралізований концерт, на якому ми, як і ряд інших аматорських колективів, підтвердили статус «народний».
«Побриєшся, костюма одягнеш і біжиш сюди»
Мені пощастило потрапити на репетицію хору. Тож мала можливість не лише почути від керівника про його учасників, а й безпосередньо поспілкуватися з ними. І найперше знайомство, звичайно, із найстаршим — Володимиром Чабаном, якому від лютого уже 95-й рік пішов. Ветеран Другої світової війни, він має, як мовиться, за плечима довге й непросте життя. Працював багато літ бухгалтером в МТС, яка обслуговувала тількино створені після війни колгоспи, потім пішов у службу статистики, торгівлю. З дружиною, яка на дев’ять літ молодша за нього, виростив двох доньок, онуків, правнуків дочекався. Давно на заслуженому відпочинку, але оскільки все життя був серед людей, то й уже в поважному віці не може без колективу. Володимир Степанович якраз із тих, хто співає в хорі з першого року його створення. І коли мова зайшла про те, чим він для нього є, то чоловік сказав:
— Любив пісню все життя. Тож коли покликали сюди — зразу прийшов. Але наш колектив став для мене чимось більшим, ніж можливістю поспівати: тут із друзями, однодумцями зустрінешся, в день репетиції побриєшся, костюма одягнеш і біжиш сюди.
І оте «біжиш сюди» прозвучало щиро й дуже помолодечому.
Почувши, що серед учасників хору є декілька подружніх пар, знайомлюся з однією з них — Ніною та Іваном Грисюками, які в шлюбі вже 48 років. Вони, до речі, теж у хорі ветеранів із дня його створення («хіба на перших двох заняттях не були, бо якраз похворіли, а потім жодної репетиції не пропустили»).Усе життя брали участь в художній самодіяльності.
Відданості справі й дисципліні молодим можна повчитися в учасників хору ветеранів.
— А тепер тим більш приємно, — говорила жінка, — що ми в такому колективі. Тут нам дуже цікаво. Особливо, коли пісня зазвучала вже так, як треба, то аж душа радіє.
«Пам’ятаю, ми розучували пісню «Волинь моя», коли Степан Кривенький тільки-но її написав»
Були спогади про тих учасників хору, земний шлях яких уже закінчився («таке воно життя»). На зміну їм приходять інші — такі ж любителі пісні й активні навіть у поважному віці люди. Як Ніна Пинтя зокрема. Жінка уже на пенсії, але ще працює. Але, як вона сказала, завжди спланує свій день так, аби не пропустити репетицій, які додають будням повноти.
— Тут зустрінемося, поспіваємо, просто поспілкуємося — й на душі легше, — говорить хористка.
А ось у Лариси Январьової, яка рік тому прийшла в колектив, про любов до пісні — особливий спогад із дитинства, юності:
— Я родом із Журавників Горохівського району. А хором у нашій школі керував Степан Кривенький — приїжджав до нас зі своєї Вільхівки. Пам’ятаю, розучували його пісню «Волинь моя» тоді, як вона тількино була написана. І ще багатьом його творам ми дали, якщо можна так висловитися, перше дихання.
Читайте також: Перше місце за борщ, зварений на Любешівщині
Уже пів століття Лариса Олександрівна живе у Камені-Каширському. Але все життя нерозлучна з піснею, любов до якої, як наголошує, саме від Степана Кривенького.
… У хорі ветеранів 22 учасники. І це, виявляється, не лише мешканці районного центру — і з навколишніх сіл дехто добирається. Олександр Дмитрук — із Клітицька. А це — вісім кілометрів від Каменя. І на рейсовий автобус чоловік не чекає: сідає на велосипед і їде. До речі, Олександр Степанович — наймолодший серед хористів. Йому лише 55. На пенсію вийшов рано як військовий: багато років прослужив в армії — перш Союзу, а потім — уже незалежної України. Сім’я його живе у Сокалі на Львівщині, а він свого часу повернувся у Клітицьк, коли мати захворіла.
Доглянув її до смерті, провів в останню путь і зрозумів, що уже не покине свого рідного села, яке йому снилося колись, як служив, наприклад у холодному Норильську. Ніби в свою юність вернувся — до лісу з його ягодами, грибами і просто дивовижною красою. А що без пісні не уявляє життя («завжди брав участь в армійському ансамблі»), то як тільки дізнався, що його односельчанка Тетяна Типець співає в хорі ветеранів Камінь-Каширського Будинку культури, то й сам прийшов у цей колектив. І уже три роки з нетерпінням жде того дня, коли треба їхати на репетицію чи вийти на сцену під час концерту.
