Нам за кілька літ на їхній «Красной площаді» свій Парад Перемоги проводити, а ми на 60-­річних ЗІЛах…

…з нового усвідомлення прописної істини: наші рідні — ​то наше головне багатство

Нещодавно натрапив на інформацію, поширену полісменами Черкащини. З тамтешньої річки Гнилий Тікич правоохоронці витягнули 90­річну жінку, яка хотіла втопитися. Випадковий перехожий побачив стареньку, що на милицях пришкандибала до води, й, не зумівши вмовити її одуматися, зателефонував на 102.

За викликом у селище Єрки (до речі, саме там свого часу народився В’ячеслав Максимович Чорновіл) примчали із сусідньої Звенигородки старший лейтенант поліції Богдан Цірик та капітан Анатолій Лимаренко. Прибувши на місце, офіцери побачили жінку вже у воді.

Діставши її звідтіля, вони з’ясували, що 90­річна людина перебуває у розпачі й не має бажання жити. Пояснювала ж це дуже просто: почувається нікому не потрібною…

Поліцейські доставили бабусю додому та передали рідним. А на своєму сайті розмістили такий заклик: «Найважливіше для рідної людини — ​це увага. Приділяйте більше часу для спілкування з близькими. Зважайте на їхні емоції та настрій, розмовляйте з рідними, які можуть бути у відчаї, та бережіть життя!»

…зі сміливості волинських веприків

По обіді нещодавно повертався з Рівного до Луцька. Перед другим залізничним переїздом довелося простояти хвилин з десять — ​якраз проїжджала електричка. Нарешті шлагбаум підняли й караван із кількох десятків автівок рушив з місця. Але що це? Вже за переїздом швидкість руху чомусь сповільнилася до мінімальної…

Позираю довкруж, намагаючись збагнути причину затору. І раптом помічаю таке, що спершу й не дуже вірю своїм очам. На такому собі «острівку безпеки» між смугами зустрічного руху (тут вони знову «сходяться» після кількакілометрового «розходження») на травичці спокійненько «пасеться» стадо з доброго десятка веприків! У водіїв та пасажирів відвисають щелепи, люди дістають свої смартфони і вмикають камери, дехто зупиняється, виходить з машин і знімає диких свиней з відстані у кілька метрів!

Одночасно замінити парк тих-таки танків, літаків, закупити нові кораблі ми не можемо з фінансових причин.

А ті хоч би що — ​певно, якби пригостив чимось смачненьким, то взяли б просто з рук, та ще й погладити себе дали б! Але краще такого все ж не робити, веприк — ​то таки не зайчик…

За якусь сотню метрів на трасі видніється табличка — ​«Звірів». Тепер точно знатиму, що це село носить напрочуд звучну назву точно недаремно — ​звірина тут таки водиться!

Головне, щоб ще й двоногої звірини серед місцевих чи заїжджих не знайшлося…

…з «майже нових» армійських КамАЗів, які пам’ятають «Мішку, Райку, Пєрєстройку»

Зо два тижні тому довелося підвозити військового­контрактника. Ще зовсім молодого чоловіка, за плечима в якого вже дві багатомісячні ротації в зону проведення ООС. Після кількагодинного спілкування з ним (їхали ми лише вдвох) на душі стало якось спокійніше. Бо зміцніло відчуття: з такими людьми — ​навіть попри численні проблеми у нашому війську — ​кремлівський покидьок (якщо таки падло наважиться на новий наступ!) неодмінно зламає свої гадючі зубенята. Щоправда, під час розмови звернув увагу на одну фразу військового. Розповідаючи про щось, він обмовився про «майже новий КамАЗ… 1980­х років».

— Який­який КамАЗ, яких­яких років?! — ​здивовано перепитав я, гадаючи, що чогось недочув.

— КамАЗ середини 1980­х — ​ще зовсім нова машина…

— Та де ж вона нова? Її вік уже під чотири десятки років підбирається!

— За нашими мірками це справді нова і дуже хороша машина — ​в армії досі повно ЗІЛів кінця 1950­х — ​початку 1960­х…

— То це ж їм по 60 літ! Як же ж вони їздять?!

— Ну, «їздять» — ​це голосно сказано. Здебільшого ремонтуються — ​то те «полетить», то щось інше. Поки водій не «псіхане» і з власної волі не вкладе в неї кілька своїх зарплат — ​тоді ще й як їздити може! Хоча командири за таке, буває, сварять: мовляв, не треба техніку за власні кошти ремонтувати, бо так нової взагалі ніколи не куплять…

Про те, що танки, військові літаки та кораблі в нас, скажімо так, майже всуціль дуже поважного віку, я здогадувався. І так просто цю ситуацію не виправиш. Бо вартість сучасного винищувача на світовому ринку (Україна таких літаків не випускає) стартує від кількох десятків мільйонів доларів — ​і може сягати 100 мільйонів! І одним винищувачем (навіть вартістю під три мільярди гривень!) ти з Росією не повоюєш. Тож одночасно замінити парк тих­таки танків, літаків, закупити нові кораблі ми не можемо з фінансових причин.

А ось вантажівок, навіть за один мільярд, можна придбати ген­ген скільки! Бо ЗСУ на 60­річних ЗІЛах — ​то воно трохи якось так. У Москві вже й автомобільний завод імені Ліхачьова (де ті машини вироблялися й звідкіля походить їхня назва) закрили, зрівняли із землею та пустили територію під комерційну житлову забудову. Та й як ви собі це уявляєте: нам за кілька років на їхній «Красной площаді» свій Парад Перемоги проводити — ​а ми на ЗІЛах… 

Читайте також: Справу репресованого класика виклали у вільний доступ.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.