З легкої жіночої руки волинянки виростають... ґудзикові дерева

«У нашій родині є кілька художників»

Про те, що в оселі живе мисткиня, здогадуєшся, щойно переступиш поріг. Творчу натуру господині бачиш уже в дизайні житла, у підборі шпалер. Таких, як у неї, ніде і за ніякі гроші не купиш. Вони ж із журнальних ілюстрацій!

— Їм уже багато років, — ​вловивши мій погляд, каже пані Лариса. — ​Обклеїла доньчину кімнату, коли вона ще була в 11­му класі. Гарні шпалери тоді тяжко було дістати, а в нас на горищі лежала купа журналів «Наталі». От і виникла у мене ідея: чому б не скористатися ними. Склала листок до листка — ​і кімната поклеєна. Однолітки доньки заходили — ​і в них щелепа відвисала: «Яка у тебе класна кімната!»

У будинку багато картин — ​і своїх, і подарованих. Мене зацікавило полотно, написане олійними фарбами. На ньому — ​зимовий пейзаж.

— Це не моя робота, — ​пояснила господиня, — ​а дядька Богдана, подарував її мені. Живопис — ​то його хобі, а за фахом він військовий. Служив у Росії, а коли вийшов у відставку, переїхав на Волинь, до Луцька.

Слово за словом — ​і я дізналася, що у родині Бєльських є кілька художників. Найвідоміший — ​Едуард, двоюрідний брат пані Лариси, котрий живе нині у Словенії. Він один із найуспішніших у Європі українських живописців­авангардистів. Його роботи неповторні, бо ж творить їх без пензля і звичного всім мольберта: розстеляє на підлозі полотно, далі в хід ідуть тюбики з фарбами, щітки і шпатель. Кілька штрихів — ​і картина готова. Одна з його робіт є і в колекції Лариси.

— У брата часом допитуються: «Чим ти заслужив у Бога (чи, може, завинив, є ж такі, котрі не розуміють його стилю), що так малюєш? Едуардові картини мають шалену популярність у світі і коштують не менше тисячі євро, — ​розповідає.

Про такий успіх, звісно, сестра і не мріє. Вона, як каже, працює для себе, для власного задоволення, хоча її роботи охоче замовляють і купують. Є вони і в односельців, у рідних, усіх, хто закоханий в хенд­мейд, хоче відчути тепло рук майстрині.

Картини Лариси Бєльської незвичні, бо написані не фарбами, а …ґудзиками (виявляється, їх можна не лише пришивати до одягу!). Втім, коли дивишся на них здалеку, не помічаєш цього.

«Зображення має виглядати реалістично»

Любов до рукотворів у мисткині давня. Розповіла, що раніше творила картини з круп, насіння дерев і рослин. Викладала на полотні кошики з квітами, звірів, грибочки. Навіть на власну виставку спромоглася. Витвори з природних матеріалів подобалися людям. Але довелося відмовитися від них, бо ж насіння і крупи до смаку шкідникам. Щоб картина довго зберігалася, не тьмяніли барви, не вигорали під сонячним промінням, її доводилося лакувати. Тож перейшла на монети. Почала робити грошові дерева. Перше створила із центів, злотих, українських копійок. А недавно, ще й року немає, взялася за ґудзики, бо ж назбирався цілий мішок.

Такий задум виник після зустрічі з братом, котрий гостював на Батьківщині. Едуард, оглянувши роботи Лариси, порадив їй шукати свій стиль, придумати щось таке, чого немає в інших. Інакше, мовляв, загубишся серед численних майстрів хенд­мейду.

— От я й вирішила робити картини з ґудзиків, — ​розповідала жінка. — ​Серед них же є багато антикварних, цікавих.

До речі, ці звичні для нас сьогодні атрибути винайшли у часи середньовіччя. Але спершу вони виконували функцію амулета, оскільки мали круглу чи овальну форму. Наші предки вбачали в цьому магічний зміст: вважали їх символом родючості та достатку. А застібками стали у ХІІІ столітті. Тоді у моду ввійшов одяг, який щільно облягав тіло.

…На її полотнах — ​лісові мотиви. І пояснення цьому просте, бо ж ​любить природу.

— Я ж місцева, колківська, — ​каже мисткиня. — ​Виросла серед лісів. Далеко йти не треба. Вони довкола. Сів на велосипед — ​і невдовзі вже в лісі або на Білому березі. Встану вдосвіта — ​і о дев’ятій ранку вже вдома із грибами чи ягодами. Люблю збирати їх, ловити рибу. Бувало, йду з вудкою, а дядько Всеволод гукає: «О, вже прийшла риб’яча смерть».

Мою увагу привернула картина із зображенням старезного розлогого дуба. Його стовбур і гілки художниця «намалювала» шнурами різної товщини і фактури, а листя — ​ґудзиками. Підбирала ретельно, щоб за тоном відповідали природному кольору, розкладала за принципом мозаїки, клеїла…

 

Усе робиться так, як малюється картина, — ​пояснювала. — ​Натягується полотно, ґрунтується, створюється відповідний фон, а потім в хід ідуть ґудзики. Ними можна зобразити плоди, крону, окремі гілки (у мене була, наприклад, квітуча гілка вишні), та все, що захочеться.

Любов до рукотворів у мисткині давня. Розповіла, що раніше творила картини з круп, насіння дерев і рослин.

Майстриня вважає, що створення картин із цього матеріалу доступне всім, хто має художній смак і творчу уяву. Адже недостатньо зробити ескіз і наклеїти чи пришити ґудзики. Зображене має виглядати реалістично. А для цього слід правильно підібрати швейні аксесуари за кольорами, створити відповідний фон. У пані Лариси є і художній смак, і багата уява, і бажання творити, шукати своє «я» у мистецтві. Так, саме у ньому, адже картини з ґудзиків — ​не звичайний хенд­мейд. До речі, старенькі батьки пані Лариси спершу не схвалювали захоплення доньки. Мовляв, зайва трата часу. Нікому твої роботи не потрібні. Але, як переконуються, таки цікавляться люди.

Художниця поділилася планами: хоче створити портрет жінки, збірний образ сучасниці. І вже нині розмірковує, як передати розріз очей, волосся з допомогою гудзиків.

Роботу можна знайти, треба тільки захотіти

Пані Лариса зізнається, що олійними фарбами не пише, хоча пробувала і має навички. Закінчила педагогічний факультет Волинського національного університету імені Лесі Українки з додатковою спеціальністю «образотворче мистецтво». Два роки викладала живопис у Колківському профтехучилищі.

— Там була популярна спеціальність «декоративно­прикладне мистецтво і живопис», — ​розповідає. — ​Діти робили такі гарні речі!

Але її закрили, і жінка залишилася без роботи. Втім, рук не опустила. Вона ж після загибелі чоловіка в автокатастрофі була єдиною годувальницею сім’ї. Пішла працювати на «Кромберг енд Шуберт». Звісно ж, втомлювалася. Однак приїхавши з Луцька і зваривши вечерю, сідала творити красу. Бувало, засиджувалася до півночі. Ті, хто знав її, нерідко дивувалися: «І коли вона відпочиває?».

— Я завжди знайду роботу на свої руки, — ​усміхається співрозмовниця. — ​Навіть тоді, коли її, здається, нема. Щоб не сидіти без діла, їздила на Тернопільщину збирати равликів, на заробітки у Москву, Польщу, клеїла шпалери людям.

Одна з подруг якось дуже влучно порівняла Ларису з дубом, який не гнеться, не піддається вітровіям. Мовляв, ти така ж сильна і міцна. Жінка каже, що життя змусило її бути такою, не зламатися, коли залишилася з двома дітьми на руках.

— За гороскопом я Овен, Баран, а то терпляча, витривала і вперта тварина, — ​додає. — ​Коли вже що задумає — ​зробить. Я така ж. Можу довго сидіти за роботою, а потім взяти вудку і піти на річку, бо так задумала. Донька дивується: «І ти кажеш, що втомилася?».

До речі, люди, народжені під знаком Овна, вольові, вирізняються незалежністю, впевненістю в собі, енергійністю, ініціативністю і цілеспрямованістю. Усе це притаманне пані Ларисі. Ну як після цього не вірити гороскопам?!

Читайте також: Луцький художник розповів, як хоче відновити мурал на проспекті Волі

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.