Історія подружжя з передової:«Ти стріляв із кулемета, я набої подавала...» (Фото)

Подружжя воїнів співає синові колискові по телефону

Христина Зозуля – радіотелефоніст у батальйоні «Донбас» (НГУ). Її синові Кості зараз 7 років.

– Мій чоловік Іван із Західної України, а я зі Східної. Саме війна нас і одружила на День української армії у 2015-му. Він усиновив мою дитину, – ділиться найсокровеннішим військова. 

А чоловік у військовому не міг сказати і слова. Просто взяв її долоню, і Христина відчула, як від хвилювання у нього тремтять руки.

Поки мама і тато на війні, хлопчик живе у Рівному разом із дідусем та бабусею.

«Познайомив нас інтернет»

Дівчина навчалась у Донецькому національному університеті на економіста. Працювати почала у 18 – секретарем у Центрі туризму та екскурсій при відділі управління освіти. Ця організація пропонувала дітям додаткове навчання — гуртки зі скелелазіння та спортивного орієнтування. Також директор однієї із шкіл дав їй можливість проводити заняття із народознавства для дітей 1–3-х класів, попри те, що Христина не мала диплома педагога.  Викладала українською. Залишити Донбас допомогла волонтерка Таня із Хмельницького, дочка священника. Тоді якраз був моторошний початок війни — референдум та обстріли. Вже на той момент залізничний вокзал у Горлівці був розбомблений, і Христині  із сином довелося виїжджати з іншого міста. 

 Із малечею на руках вона була змушена тікати в нікуди. Постійно спілкувалася із земляками у групі «Горлівка за Україну». А раптом все-таки з’явиться шанс повернутися? Серед спільних друзів помітила одного солдата. Написала йому: «Я з Донбасу. Де ти служиш?» І він відповів: «Привіт, Христинко. Проходжу службу в батальйоні спеціального призначення «Донбас». Отак вони познайомилися із чоловіком у соціальній мережі у червні 2015 року. 

– Три тижні ми переписувалися, але інтернет не передає емоцій. І я сама запропонувала Вані зідзвонитися, – розповідає жінка. – О 3-4-й годині я клала дитину спати і телефонувала. Він щиро і відверто зі мною спілкувався. І нас це зблизило. Навіть на відстані. 

 «Чоловік просить, щоб я залишалася на прифронтовій території. А якщо з ним тут щось станеться?»

Вперше з Іваном жінка побачилася у Тернополі, де тимчасово оселилася. Зустрічала його на пероні, він приїхав у відпустку. Обняла, поцілувала. А чоловік у військовому не міг сказати і слова. Просто взяв її долоню, і Христина відчула, як від хвилювання у нього тремтять руки.

 – На фронт Ваня пішов добровільно ще 2014-го, – розповідає донеччанка. – Зараз у нього підписаний контракт на три роки. До війни працював експедитором на заправці. Він — водій усіх категорій. Було важко з ним прощатися, коли знову повертався на війну. Здавалося, що більше ніколи його не побачу. Тому в армії я вже другий рік. Служу в батальйоні спеціального призначення «Донбас», який постійно перебуває в зоні ООС. Моє рішення піти на фронт було цілком зваженим. Я – з Горлівки. Хочеться своїми знаннями, вміннями, відданістю, чіткою життєвою позицією хоч трохи наблизити перемогу.

Служить Христина разом зі своїм чоловіком. Вона пройшла медичну комісію в Маріуполі. Сформувала особову справу і знайшла бригаду, яка готова була її прийняти. Цей підрозділ перебуває за десять кілометрів від Горлівки. 
– Чоловік довго переконував мене, аби я залишилася на прифронтовій території, – згадує військова. – Він казав: «Ти потрібна дитині. Я прошу тебе повернутися». Але я також боюся, що з Ванею щось станеться, а я не зможу допомогти. Він — бойовий кулеметник. Якось приміряла на себе його обмундирування, що важить 20 кілограмів.

«Які б погони не одягнула, насамперед – я мама»

Семилітній син Христини багато чув про війну, але вони намагаються уникати розмов на цю тему. Якщо його зараз спитати: «Костю, де твоя батьківщина?», то він скаже: «Донбас і Горлівка». Буває, що у громадському транспорті хлопчик привертає до себе увагу, розмовляючи російською. Він розуміє, що його батьки захищають Україну. 

 – Мій син – за 1000 км від місця моєї служби. Але я бачу його кожні 5-6 тижнів, – зауважує Христина. – Мене регулярно на тиждень відпускають до нього, тому що командування з розумінням ставиться до мого статусу та підтримує мене. Командир батальйону вважає, що я обов’язково маю їздити до дитини – аби вона розуміла, що мама не покинула, не залишила її.

Читайте також: Наталія СУМСЬКА: «Я ревную до сих пір… трошки»

Зараз я бачу терикони Горлівки. Так близько від дому не була вже багато років. Я про це розповідаю і синові. Кажу йому, що ми неодмінно повернемо свій дім. А ще щовечора ми співаємо з ним по телефону: і колискові, й інші пісні. Мені пощастило служити у найкращому батальйоні, рівнятися на кращих. Але найбільше щастя для мене – бути мамою. Які б погони не одягнула, де б не була – я мама, – говорить Христина.

За матеріалами сайтів charivne.info, ternopil.te.ua, theukrainians.org, censor.net.