У кожному жарті, кажуть, ховається крихта істини.
Чи справді сварилася волинянка з галичанином?
Чоловік моєї приятельки готував будівельну бригаду в Польщу. До «повної комплектації» бракувало однієї людини, і я попросила за свого родича із Сокаля. Василь – так звали бригадира – погодився. Стомлені довгим чеканням хлопці послали одного, щоб дізнатися, чи вже готова бригада до виїзду. На запитання, чи знайшли когось, Василь ствердно кивнув: так, зі Львівщини, непоганий хлопець. Посланець повільно посунув до гурту. «Ну, що?» – спитали колеги. Той по паузі, почухавши потилицю, мовив: «Та, взяв Василь… якогось лемка…». Хлопець таки виявився непоганим робітником і «вписався» в компанію волиняків, хоч те прізвисько «лемко» міцно до нього прилипло
Показовим був й інший випадок. Ми їхали автівкою до Львова. Це було ще в часи, коли кожен «порядний» даішник мав свій, так би мовити «приватизований», відтинок шляху. Гонорово махнувши смугастою паличкою, страж порядку на дорозі зупинив нас десь перед Жовквою. І назвав суму штрафу. Водій, вийшовши з машини, відразу обурився: «За що? Я ж нічого не порушив!». На відповідь даішника аргументів уже не знайшлося: «Мовчи, волиняка, бо зараз у два рази більше заплатиш!».
«Мовчи, волиняка, бо зараз у два рази більше заплатиш!».
Про те протистояння сусідів – хоч смійся, хоч плач! – вже й анекдотів цілу купу наскладали. Особливо вони були поширені в шахтарському середовищі. Знайомий розповів про одного волинянина, який працює на галицькій шахті. До професійного свята його нагородили – вручили кришталеву вазу (справжній дефіцит у радянські часи!). Той, пильно оглянувши її, скрушно каже до свого земляка: «Ти диви, браковану вазу подарували. Як же у неї воду налити, коли верх запаяно». Земляк покрутив подарунок і підтвердив: «Точно браковану, бо вона ще й без дна!».
У кожному жарті, кажуть, ховається крихта істини. Зараз ніхто не пригадає, звідки початок цього іронічно-нищівного протистояння сусідів. Розділені вузенькою стрічкою Західного Бугу, території значно ширше розділені ментально. Гостини моїх родичів-галичан на Волині після кількох перехилених спільно з господарями чарчин часто закінчувалися гострими суперечками. Віра, Церква, мова, політика… О, тем чимало, а погляди на них, буває, не збігаються. Те, як на Волині дехто шанує УПЦ (Московський патріархат), у галичан викликає справжню лють. Натомість значна частина волинян не завжди сприймає патріотизм сусідів, інколи вважаючи його показним. І таких моментів багато.
Але ж нас більше єднає, аніж розділяє. Витоки нашої державності, спільні історичні корені, боротьба проти спільних ворогів… Якщо заглибитися у Вікіпедію, то можна заново пригадати: у 1199–1349 роках ми мали спільну могутню державу – Галицько-Волинське князівство. Хоча відомий волинський дослідник історії Михайло Киричук (до слова – мій славний земляк, уродженець села Млинище нині Володимир-Волинського району), почесний професор (1998 рік) Волинського державного університету ім. Лесі Українки у своїй системній праці «Волинь – земля українська» наполягає на твердженні «Волинсько-Галицька держава». Та не про це мова. Наші далекі пращури спільно боролися з ворогами – угорцями, поляками, монголо-татарською ордою, іншими зазіхателями на багаті землі князівства. На наших теренах точилися кровопролитні війни, але спільним було прагнення народу до свободи.
Читайте також: Український цукор вдвічі дорожчий за європейський
Століття минали, життя пливло, як води у Західному Бузі після повені. Нове потужне виробництво – Львівсько-Волинський вугільний басейн – ще більше об’єднало сусідів. Виросли два нові шахтарські містечка – Нововолинськ і Червоноград, майже аналогічні за архітектурою і соціумом, що там мешкав, і пов’язані міцними економічними узами: у Червонограді – шахта, у Нововолинську – ремонтно-механічний завод, у Нововолинську нову копальню споруджують, а з Червонограда фахівців-будівельників тресту «Укрзахідвуглебуд» возять… Словом, щоб не розійшлися-не роз’єдналися… Тому й занепад вугільної галузі зараз спільно переживають...
