Підірвався на міні, рятуючи побратима, вижив і… далі воює!

Замість лівої ноги, яку втратив під час підриву, рятуючи побратима, — ​протез. Роман показує його спокійно. Пригадує, це сталося наприкінці вересня, йдеться на сторінці благодійного фонду «Повернись живим».

«Разом із двома побратимами, Михайлом та Миколою, йшли «чистим», бо вже ходженим до нас, шляхом. Відстань до ворога — ​дуже мала, тож були особливо пильними. Михайло йшов першим, і впродовж кількох секунд після того, як пролунав вибух, ми бачили тільки стовп пилу. Виявилося, що вибуховою хвилею його відкинуло в посадку неподалік — в окоп, звідки вибратися сам не міг. Коли я дістався до нього, шокованого, побачив, що немає частини правої ноги. Швидко наклав турнікет, забрав його автомат і, витягнувши побратима з окопу, зробив крок назад. Тоді й пролунав другий вибух…» — ​розповідає офіцер.

— Чи пробачу я ворогу за те, що зі мною сталося? Ні, не пробачу. І не приховую цього. Не пробачу за себе, за всіх загиблих і поранених, за свою країну, — ​говорить український захисник.

Як він сам описує, коли минув перший шок від пережитого і побаченого, сам собі наклав турнікет. Каже, дуже переживав за праву ногу, але з нею все було набагато краще, ніж із лівою. В той час, коли третій із групи, Микола, біг по допомогу до найближчого спостережного поста, Роман та Михайло, попри біль і ризик смерті, почали вибиратися з посадки.

Нагадаємо, 

«Повзли. Я тягнув на собі два автомати, свій і побратима: кинув їх на 2 метри поперед себе — ​доповзли. Кинув знову — ​і так багато разів. З усіх сил намагалися не втратити пильності, не пропустити пострілів у наш бік і спробувати відбитися, аби вижити. А ще постійно падала рація, яку я чомусь того дня не причепив на карабін. Дуже боявся її загубити, щоб ні за яких обставин не дісталася в руки ворогу. Не загубив», — ​ділиться спогадами воїн.

Читайте також: Покохала на фронті «москаля», який приїхав воювати за Україну.

Побратими прибули вчасно, віднесли на спостережний пост, де Роману наклали турнікет на другу, теж серйозно ушкоджену, ногу. Далі — дорога до шпиталю, операції та лікування. Тоді, у найтяжчий момент, у його голові були лише дві думки: «Що я скажу батькам?» і «Як далі служитиму?».

«Чомусь дуже не хотілося повідомляти рідним про те, що сталося. Думав, нехай якось пізніше, потім. А вдома, виявляється, вже все знали і просто божеволіли від тривоги. Батькам повідомили через годину після того, як підірвався. Але я про це дізнався майже через дві доби, уже в Харківському шпиталі. Там, після складних операцій і наркозу, і прийшло справжнє усвідомлення того, що сталося. Звичайно, був розпач: мені 22 і в мене немає ноги. Але, на моє щастя, і можливо, завдяки характеру я швидко взяв себе в руки. Зараз мрію про те, аби зі мною та з рідними все було добре, щоб близькі були живі і здорові. І про мир після перемоги. Чи пробачу я ворогу за те, що зі мною сталося? Ні, не пробачу. І не приховую цього. Не пробачу за себе, за всіх загиблих і поранених, за свою країну», — ​говорить український захисник. 

Надія ЗАМРИГА.