У любові й турботі батьків ростуть Настя, Даниїл і Даринка.
Любов витягнула їх із пекла і подарувала нове життя
Олег Панасенко й Олена Безсонна, які живуть у Туровичах на Турійщині й ростять троє дітей, колись були в селі чужаками, котрі через своє «темне» минуле викликали підозру й недовіру, а стали сім’єю, до якої тепер з повагою ставляться односельці
Рятівною соломинкою стало дотримання клятви матері
Про цю незвичайну родину я вже розповідала: сім років тому в сторінці «Любить! Не любить» була публікація «Дорога до щастя пролягла через пекло». Тоді Олена й Сергій, може, вперше, відверто розповіли для газети про те, як жили до сорока літ. Аби не ворушити старого, з яким давно попрощалися наші герої і в подробиці якого не посвячені діти, скажу коротко, що були вони на дні, як самі й тепер кажуть, з котрого, здається, людині вже не піднятися. Все руйнувала згубна пристрасть – життя втрачало сенс, тож із ним нестрашно було й покінчити. І ця думка не раз навідувалася...
Смерть матері, як розповідала Олена, змусила її вибиратися з безодні, в якій опинилася. Коли та була на смертному одрі, то сказала дочці: «Лєна, поклянися мені, що доглядиш дітей (у неї була донька від першого і син від другого шлюбів, про яких піклувалася в основному бабуся. – Авт.). І вона поклялася. Коли не стало матері, Олена та її сестра продали у Ковелі батьківську двокімнатну квартиру, розрахувалися з боргами за світло, опалення. Грошей у жінки залишилося стільки, щоб купити стареньку хатину, яку напитала в Туровичах. За якийсь час вже здавала аналізи в лікарні, щоб її зняли з обліку як наркозалежну.
Я дякую Олені за діток, за шанс почати життя заново. Щасливий, що мене завжди чекають вдома, люблять.
І в Олега, який, до речі, знав свою нинішню дружину з юності (і він жив свого часу в місті залізничників, в одних компаніях зустрічалися), теж було непросте життя. Після двох шлюбів, які не склалися, зневірився в жінках і не просто запив, а опустився на самісіньке дно, став бомжувати. Не раз, як зізнається, хотілося напитися й померти. Після багаторічних мандрів по Союзу приїхав у Туровичі, коли таки вирішив попрощатися зі старим життям, – йому підказали, що тут є реабілітаційний центр, створений п’ятидесятниками для таких, як він, що пропадають від горілки. Ще був у цьому закладі, як побачив якось у селі Лєну. А потім, вже як жив у Туровичах, винаймаючи житло, їздив на заробітки, зокрема й у Пітер, – одне слово, піднявся на ноги, вони зустрілися й пов’язали свої долі.
Якось жінка запросила Олега до себе. У хаті, де вона мешкала з двома дітьми від перших шлюбів (нині вони вже дорослі й живуть у Ковелі), не вистачало чоловічих рук. Він почав їй допомагати. Приносив харчі, коли бачив, що нічого їсти, грішми виручав. Якось залишився в Олени. Через дев’ять місяців народилася їхня старша донька Настуня. Невдовзі Олег перебрався вже назавжди до свого сімейства. Через два роки на світ з’явилися їхні двійнята Даниїл і Даринка. І ось тоді подружжю випало пройти ще через одне, уже спільне, важке випробування. 14 січня, на другий день, як повернулися з пологового відділення, в оселі сталася пожежа. Електрокип’ятильником гріли воду, щоб скупати немовлят. Від цього й сталося загорання – вогонь добрався до немовлят. Даниїл менше постраждав, а в Даринки вигоріла частина голови. Попереду було довге лікування. І якби не допомога добрих людей, які відгукнулися на їхню біду, то не знати як і вибралися б із неї.
Читайте також: 20-річний наречений продав нирку, щоб відсвяткувати весілля.
Три роки до них їздила з перевіркою працівниця районної служби у справах дітей
Ми розмовляли у просторій, гарно вмебльованій кімнаті, затишку якій додає камін.
– Все це – заслуга Олега, – говорить Олена, пригадуючи, як тут було колись. – Якось, ще як ми тільки наводили лад після пожежі, він, лежачи ввечері на ліжку, сказав:«Як добре, що вже не чорна стеля» (вона дуже була закіптюжена). І за якусь мить додав:«Ти не уявляєш, що для мене значить мати дах над головою!». Ми обоє по-особливому цінуємо те, що маємо зараз у своєму житті...
За сім літ, що ми не бачилися, у житті подружжя сталося багато змін. Років три тому Олег і Олена офіційно зареєстрували свій шлюб, і діти тепер Панасенки. Власне, доньки й син уже попідростали (Настя закінчила 6-й, а Даниїл і Даринка – 4-й класи). А батьки ще більш утвердилися в тому, яке це щастя – їхнє нове життя. Після пожежі в 2010-му питання стояло про вилучення дітей у подружжя (у правоохоронців була думка, що, може, недогляд батьків став причиною біди, і лише те, що за них заступилася тодішня очільниця сільської ради Олена Матвіїв, захистило їх ). Три роки до них їздила з перевіркою працівниця районної служби у справах дітей. І тоді, аби зробити хоча б косметичний ремонт, їм довелося з десяток кредитів взяти. Непросто було, але Олег і Олена справилися: довели, що здатні забезпечити належні умови своїм двом донькам і синові. А що непросто було (й не лише матеріально), то про це жінка розповідає:
– Чесно скажу, що мені «дах зривало». Я психологічно була подавлена, мене не покидала депресія. Не хотілося нікого бачити. Я ж у селі – чужачка. Коли виходила з дітьми на вулицю, то не те, що ховала їх, – мені було неприємно, як хтось зазирав у візочок з цікавості, яка ж то Даринка після пожежі. Я з цим станом справилася значною мірою завдяки Галині Дудар – киянці, яка відгукнулася на нашу біду й взялася коштами допомагати в лікуванні дитини. Вона ж ще й психолог за фахом, тож навчила адекватно ставитися до Даринки – так, щоб вона в майбутньому не почувалася в своєму середовищі «не такою» й не комплексувала. Так, їй поки що доводиться зимою й літом одягати головний убір, а в усьому іншому вона, як і всі її ровесники, – допитлива, активна дитина, яка має чимало друзів.
Олена Безсонна розповіла, що живе життям своїх дітей – є для них найпершою помічницею у навчанні, до неї вони йдуть за порадою. Жінка очолює батьківський комітет і проймається турботами навчального закладу. А за те життя, яке має сьогодні, особливо вдячна Олегові:
– У нього золоті руки. Він – майстер і по дереву, і по металу. А як треба грубку змурувати, то теж нікого не кличе. Колись Олег працював по людях за картоплю й буряки, щоб нам було що їсти, а тепер вже гроші приносить. І якщо ми свого часу брали кредити, то зараз у нас люди можуть позичити. А головне, що ми живемо в любові й злагоді. Я не те, що боготворю свого чоловіка, але дуже шаную його, пишаюся ним. Як і наші діти. На мені – син, доньки, наше хазяйство, а Олег – добувач, для якого на першому місці – сім’я, і він старається її належно забезпечити.
Колись Олегові доводилося носити дрова з лісу на плечах, і на них живого місця не було
Так склалися обставини, що з Оленою й Олегом ми розмовляли порізно. Чоловік не міг чути похвали на свою адресу від дружини. Але саме з такого ж зізнання почав говорити про кохану дружину:
– Я дякую їй за діток, за шанс почати життя заново. Щасливий, що мене завжди чекають вдома, люблять. Інколи ми з дружиною згадуємо свою юність, молодість, бо ж жили в одному місті, знали одне одного. Буває, Олена каже: « І чого ми раніше не зійшлися – може б, тоді у нас все добре було». Я ж думаю, що не було б... А зустрілися, щоб уже не розлучатися, коли розум проснувся. Ми багато пережили і у своєму «першому» житті, і як стали подружжям. Ще й зараз, як закрию очі, то бачу вогонь, який добрався до наших немовлят. Це не забувається. Дай Бог здоров’я трудитися, бо ж Даринку треба лікувати, – попереду, коли вже доня виросте й череп сформується, її чекають операції.
А з приводу того, як у Туровичах спочатку люди ставилися до нього, почула такий гіркий спогад:
– Не забуду, як носив дрова з лісу на плечах (живого місця на них не було), бо ніхто не дав коня...
Сьогодні, коли Олег і Олена в Туровичах — люди, яких добре знають і поважають за їх працелюбність, порядність, подружжю навіть важко повірити, що колись до них, чужаків, тут було таке недовірливе ставлення.
