Ключ від щастя: історія кохання з життя для волинян
Кава гірчила. Ксеня, зазвичай, кладе в горнятко трішки цукру. Але не цього разу. Може, гіркий напій «перегірчить» її настрій… А за вікном витанцьовував шалений вітер. Хмари зачіплювалися за дерева й сусідні будинки. Дощ вистукував по шибі хаотичну мелодію. Їй шалено хотілося сонця! Як у нинішньому сні…
Білий птах із ключем у дзьобі. Це був голуб, а може голубка. І сонце — яскраве, гаряче. Ксеня підставила долоні й зловила ключик… Дзвінок будильника обірвав сон.
На календарі — «улюблене» число — має платити за найману квартиру. Відрахувала гроші. Поклала в кухні. Господиня прийде й забере. І заодно перевірить, чи все на місці. Бо попередні квартиранти начебто щось поцупили. А може й ні. Просто пані Галина любить всюди позаглядати. Навіть у шафу, де лише Ксенині речі.
Вона могла би жити з батьками. Але батько не любить Ксеню. Та й не батько він їй. Вітчим. Ксеня — материн гріх. Так він її називає. Або знайдою. І молодші брати-близнюки до Ксені ставляться так само, як і батько. Його «школа». А матір завжди мовчить, коли доньку ображають. Бо прийшла в невістки з «приданим» — маленькою Ксенею…
…Заміж Ксеня вийшла одразу після закінчення вишу. Вадим був майже на десять років за неї старший. Жив у малосімейці. Працював на місцевому підприємстві. Щойно переселилася до чоловіка, гарного залицяння та романтики наче й не було. Вадим на очах у Ксені фліртував із чужими жінками.
— А скільки того життя?! — відповідав на її докори.
Згодом у нього «знайшовся» «неформальний» син. Раніше зустрічався з дівчиною. Вона народила дитину. Але заміж не покликав. Спочатку колишня любов вимагала компенсації «за змарноване життя». Навідувалась з малим до Вадима. То грошей просила, то вмовляла повернутися заради сина, бо хлопцеві батько потрібний. На Ксеню не звертала уваги, наче її не було.
Вадим «здався» пізніше, коли батьки-заробітчани колишньої коханої купили їй житло, ще й надсилали «субсидії». Дітей у Вадима з Ксенею не було. Тому, зваживши всі «за» і «проти», вирішив дати Ксені «відставку».
… Допила каву. Зателефонувала в службу таксі. Відучора Ксеня у відпустці. Сидіти в найманій квартирі не хотілося. Вирішила поїхати в Карпати. Подруга Ліля через своїх знайомих домовилася про недороге житло.
Річка про щось розмовляла з горами. Жебоніла безупину. «Мова» води заспокоювала, розслабляла.
Ксеня — психолог. Її вважають гарним спеціалістом. Чужим людям допомагає, а собі не може.
— Можливо мені професію змінити, якщо не даю ради сама собі? — якось запитала Лілю.
— Хірург також не може сам себе оперувати.
— Порівняла…
— Невже страждаєш за колишнім благовірним?
— Та ні. Інколи здається, що й не кохала його по-справжньому. З дому хотіла чим швидше забратися. От і вискочила заміж. Річ в іншому. Просто… я наче винна, що з’явилася на світ. Від матері ніколи ласкавого слова не чула. Про вітчима взагалі мовчу. Навіть бабуся до близнюків прихильніше ставиться, ніж до мене. Запитала, чи можна в неї пожити деякий час. Сказала, що ремонт збирається робити. Але це була відмовка. Ремонтом і не пахне.
… Пригріло сонце. Річка повеселіла. Ксеня прогулювалася вздовж берега. Розминулася з молодим чоловіком та його донькою. Дівча не вгавало, як і річка.
У Ксені було улюблене місце для посиденьок біля неї — великий камінь. Пригадала, як однокласник Ромко розповідав цікаві історії про каміння. Його дядько геологом був. Ромко казав, що воно — живе, до того ж «росте», але дуже повільно. Тож у Ксені з’явився новий «друг» — камінь, який, мабуть, уже «дорослий».
— А чому тьотя щодня сама тут сидить? — запитало дівча в батька.
— Не знаю.
— Можна я запитаю?
— Цікавій Варварі…
Дівчинка знала, що сталося з Варварою. Тому батька не дослухала, побігла до Ксені. Зупинилася. З цікавістю її розглядала.
— Хочеш знати, чому я сиджу на цьому камені?
Мала кивнула головою.
— Він — теплий і чарівний.
— Але ж твердий.
— Я плед маю.
— А чому він чарівний?
— Бо він «дорослий». Багато всього чув і бачив. Розуміє мову води і вітру. І дарує приємні думки.
— Це така казка?
— Ні, це правда.
Батько дівчинки засміявся, слухаючи їхній діалог.
— Мар’янко, не мороч людині голову.
Але дівчинці було цікаво.
— А як вас звати? — запитала.
— Ксеня.
— Гуцулка Ксеня, — пожартував незнайомець.
— Та ні, я не місцева. Приїхала на відпочинок.
— Я — Мар’яна. А тата звати Михайло. Можна мені також посидіти на камені?
Тепер у Ксені з’явилася подружка. Щойно побачивши Ксеню, Мар’яна поспішала до неї. Просила щось розповісти. А бувало, просто тихо сиділа. Тоді дівчинка видавалась сумною.
— Ви її не прив’язуйте до себе, — попросив Михайло. — Ми роз’їдемось, а Мар’янка… Мами в нас нема. Тому докучає вам. Хоча дивно. Зазвичай вона сторониться жінок.
Ксеня не насмілилася запитати, де ж мама.
— У мами — маленький хлопчик. І вона з нами не живе, — наче підслухавши Ксенині думки пояснила дівчинка.
…Михайло з Веронікою були закоханими і щасливими. Одружилися. Народилася доня. Після декретної відпустки Вероніка влаштувалася менеджером на фірму, де Михайлів двоюрідний брат був другою людиною після шефа. Вероніка завжди подобалась Денисові. І тепер вона була поруч. Красива й жадана. Він не встояв. Вона — також.
Про їхній роман Михайло дізнався, коли Вероніка завагітніла від коханця. Вирішила з чоловіком розлучитися. Михайло не заперечував. Лише попросив залишити з ним доньку. Вікторія погодилася. Тим паче, що Денис не був у захопленні від чужої дитини.
Мар’яна сімейні перипетії перенесла тяжко. За мамою сумує і не бажає з нею бачитися водночас. Братика ігнорує. У школі діти підтрунюють над Мар’яною, що її залишила мама. А вона ж лише другий клас закінчила. Що вони в цьому віці розуміють?
— А ви звідки? — поцікавилась Ксеня.
Виявилось, з одного міста.
У школі діти підтрунюють над Мар’яною, що її залишила мама. А вона ж лише другий клас закінчила. Що вони в цьому віці розуміють?
Час минув швидко. Михайло з донькою збиралися додому. А в Ксені ще залишалося два дні відпочинку.
— Ми з татом запрошуємо вас на вечерю, — мовила Мар’яна. — Прийдете?
Вони жартували, сміялися. Вечеря була до смаку. Але десь у глибині душі кожен жалкував, що завтра вже не побачаться.
Михайло з Мар’яною провели Ксеню до її помешкання. На прощання дівчинка зробила незвичний подарунок. Ксеня бачила, що вона носить на шиї звичайний ключ. На тоненькій кісочці, сплетеній з кольорових ниток. Дівчатко зняло свою нехитру прикрасу й поклало в Ксенину долоню.
— Це — мамин ключ. Колись вона ним відкривала наші двері. А тепер я дарую його вам.
Ксеня розгубилася.
— Мар’янка вирішила щось залишити вам на спогад, — пояснив Михайло. — А ви, якщо бажаєте, залишіть нам номер свого телефону. Можливо, якось знову повечеряємо…
…Тепер вони учотирьох приїжджають на відпочинок у Карпати. І обов’язково навідують «свій» камінь. Михайло, Ксеня, Мар’яна і маленька Софійка — дружна родина.
А ключ… Ксеня пам’ятає свій сон, наче це було сьогодні. І береже Мар’янин подарунок. Бо він — ключ до її щастя… до їхнього щастя…
Ольга ЧОРНА
Читайте також: Що робити, аби квіти в букеті не в’янули швидко