Ключ від щастя: історія кохання з життя для волинян

Білий птах із ключем у дзьобі. Це був голуб, а може голубка. І сонце — ​яскраве, гаряче. Ксеня підставила долоні й зловила ключик… Дзвінок будильника обірвав сон.

На календарі — ​«улюблене» число — ​має платити за найману квартиру. Відрахувала гроші. Поклала в кухні. Господиня прийде й забере. І заодно перевірить, чи все на місці. Бо попередні квартиранти начебто щось поцупили. А може й ні. Просто пані Галина любить всюди позаглядати. Навіть у шафу, де лише Ксенині речі.

Вона могла би жити з батьками. Але батько не любить Ксеню. Та й не батько він їй. Вітчим. Ксеня — ​материн гріх. Так він її називає. Або знайдою. І молодші брати-близнюки до Ксені ставляться так само, як і батько. Його «школа». А матір завжди мовчить, коли доньку ображають. Бо прийшла в невістки з «приданим» — ​маленькою Ксенею…

…Заміж Ксеня вийшла одразу після закінчення вишу. Вадим був майже на десять років за неї старший. Жив у малосімейці. Працював на місцевому підприємстві. Щойно переселилася до чоловіка, гарного залицяння та романтики наче й не було. Вадим на очах у Ксені фліртував із чужими жінками.

— А скільки того життя?! — ​відповідав на її докори.

Згодом у нього «знайшовся» «неформальний» син. Раніше зустрічався з дівчиною. Вона народила дитину. Але заміж не покликав. Спочатку колишня любов вимагала компенсації «за змарноване життя». Навідувалась з малим до Вадима. То грошей просила, то вмовляла повернутися заради сина, бо хлопцеві батько потрібний. На Ксеню не звертала уваги, наче її не було.

 Вадим «здався» пізніше, коли батьки-заробітчани колишньої коханої купили їй житло, ще й надсилали «субсидії». Дітей у Вадима з Ксенею не було. Тому, зваживши всі «за» і «проти», вирішив дати Ксені «відставку».

… Допила каву. Зателефонувала в службу таксі. Відучора Ксеня у відпустці. Сидіти в найманій квартирі не хотілося. Вирішила поїхати в Карпати. Подруга Ліля через своїх знайомих домовилася про недороге житло.

Річка про щось розмовляла з горами. Жебоніла безупину. «Мова» води заспокоювала, розслабляла.

Ксеня — ​психолог. Її вважають гарним спеціалістом. Чужим людям допомагає, а собі не може.

— Можливо мені професію змінити, якщо не даю ради сама собі? — ​якось запитала Лілю.

— Хірург також не може сам себе оперувати.

— Порівняла…

— Невже страждаєш за колишнім благовірним?

— Та ні. Інколи здається, що й не кохала його по-справжньому. З дому хотіла чим швидше забратися. От і вискочила заміж. Річ в іншому. Просто… я наче винна, що з’явилася на світ. Від матері ніколи ласкавого слова не чула. Про вітчима взагалі мовчу. Навіть бабуся до близнюків прихильніше ставиться, ніж до мене. Запитала, чи можна в неї пожити деякий час. Сказала, що ремонт збирається робити. Але це була відмовка. Ремонтом і не пахне.

… Пригріло сонце. Річка повеселіла. Ксеня прогулювалася вздовж берега. Розминулася з молодим чоловіком та його донькою. Дівча не вгавало, як і річка.

У Ксені було улюблене місце для посиденьок біля неї — ​великий камінь. Пригадала, як однокласник Ромко розповідав цікаві історії про каміння. Його дядько геологом був. Ромко казав, що воно — ​живе, до того ж «росте», але дуже повільно. Тож у Ксені з’явився новий «друг» — ​камінь, який, мабуть, уже «дорослий».

— А чому тьотя щодня сама тут сидить? — ​запитало дівча в батька.

— Не знаю.

— Можна я запитаю?

— Цікавій Варварі…

Дівчинка знала, що сталося з Варварою. Тому батька не дослухала, побігла до Ксені. Зупинилася. З цікавістю її розглядала.

— Хочеш знати, чому я сиджу на цьому камені?

Мала кивнула головою.

— Він — ​теплий і чарівний.

— Але ж твердий.

— Я плед маю.

— А чому він чарівний?

— Бо він «дорослий». Багато всього чув і бачив. Розуміє мову води і вітру. І дарує приємні думки.

— Це така казка?

— Ні, це правда.

Батько дівчинки засміявся, слухаючи їхній діалог.

— Мар’янко, не мороч людині голову.

Але дівчинці було цікаво.

— А як вас звати? — ​запитала.

— Ксеня.

— Гуцулка Ксеня, — ​пожартував незнайомець.

— Та ні, я не місцева. Приїхала на відпочинок.

— Я — ​Мар’яна. А тата звати Михайло. Можна мені також посидіти на камені?

Тепер у Ксені з’явилася подружка. Щойно побачивши Ксеню, Мар’яна поспішала до неї. Просила щось розповісти. А бувало, просто тихо сиділа. Тоді дівчинка видавалась сумною.

— Ви її не прив’язуйте до себе, — ​попросив Михайло. — ​Ми роз’їдемось, а Мар’янка… Мами в нас нема. Тому докучає вам. Хоча дивно. Зазвичай вона сторониться жінок.

Ксеня не насмілилася запитати, де ж мама.

— У мами — ​маленький хлопчик. І вона з нами не живе, — ​наче підслухавши Ксенині думки пояснила дівчинка.

…Михайло з Веронікою були закоханими і щасливими. Одружилися. Народилася доня. Після декретної відпустки Вероніка влаштувалася менеджером на фірму, де Михайлів двоюрідний брат був другою людиною після шефа. Вероніка завжди подобалась Денисові. І тепер вона була поруч. Красива й жадана. Він не встояв. Вона — ​також.

Про їхній роман Михайло дізнався, коли Вероніка завагітніла від коханця. Вирішила з чоловіком розлучитися. Михайло не заперечував. Лише попросив залишити з ним доньку. Вікторія погодилася. Тим паче, що Денис не був у захопленні від чужої дитини.

Мар’яна сімейні перипетії перенесла тяжко. За мамою сумує і не бажає з нею бачитися водночас. Братика ігнорує. У школі діти підтрунюють над Мар’яною, що її залишила мама. А вона ж лише другий клас закінчила. Що вони в цьому віці розуміють?

— А ви звідки? — ​поцікавилась Ксеня.

Виявилось, з одного міста.

У школі діти підтрунюють над Мар’яною, що її залишила мама. А вона ж лише другий клас закінчила. Що вони в цьому віці розуміють?

Час минув швидко. Михайло з донькою збиралися додому. А в Ксені ще залишалося два дні відпочинку.

— Ми з татом запрошуємо вас на вечерю, — ​мовила Мар’яна. — ​Прийдете?

Вони жартували, сміялися. Вечеря була до смаку. Але десь у глибині душі кожен жалкував, що завтра вже не побачаться.

Михайло з Мар’яною провели Ксеню до її помешкання. На прощання дівчинка зробила незвичний подарунок. Ксеня бачила, що вона носить на шиї звичайний ключ. На тоненькій кісочці, сплетеній з кольорових ниток. Дівчатко зняло свою нехитру прикрасу й поклало в Ксенину долоню.

— Це — ​мамин ключ. Колись вона ним відкривала наші двері. А тепер я дарую його вам.

Ксеня розгубилася.

— Мар’янка вирішила щось залишити вам на спогад, — ​пояснив Михайло. — ​А ви, якщо бажаєте, залишіть нам номер свого телефону. Можливо, якось знову повечеряємо…

…Тепер вони учотирьох приїжджають на відпочинок у Карпати. І обов’язково навідують «свій» камінь. Михайло, Ксеня, Мар’яна і маленька Софійка — ​дружна родина.

А ключ… Ксеня пам’ятає свій сон, наче це було сьогодні. І береже Мар’янин подарунок. Бо він — ​ключ до її щастя… до їхнього щастя…

Ольга ЧОРНА

Читайте також: Що робити, аби квіти в букеті не в’янули швидко