Сімейна історія на вечір: «Як я сам цілу купу дітей і жінку, яка у візку сидить, потягну?»

Олена поволі збирала речі, не в силах повірити у те, що чула. Петро раз по раз забирав у неї з рук щось:

— Це пальто мама Оксані дарувала! Нащо воно їй зараз, вона ж усе одно не ходить. А мама міряла, трохи перешиє і сама одягне. А ці штани теж не чіпайте, а ось взуття Оксані точно ні до чого, а у мами той же розмір — лишіть.

Зрештою, жінка не витримала, грюкнувши дверима, пішла геть. Лиш біля авто зрозуміла, що взагалі ніяких дитячих речей не взяла, але сил повернутись у той будинок більше не було. Витерла гарненько ноги, так, ніби вступила у щось огидне, і, завівши авто, поїхала з єдиним бажанням — ніколи в житті сюди більше не приїжджати і навіть голосу оцих людей не чути.

Лиш виїхавши на трасу, змогла трохи розслабитись. Наказувала собі не замислюватись над тим, що тільки–но пережила, не обдумувати, що сталось з їхнім життям з вини отого чоловіка, але хіба так просто відмахнешся від самої себе?

Оксанка — їхнє єдине раннє сонечко–донечка. Галасу вони своїм коханням із чоловіком на все село тоді наробили, ну ще б пак — їй 16, а йому 30. Її Олексія мало не посадили тоді. Але його і її батьки змогли впоратись із тією ситуацією. Молоді одружились і почали жити разом.

Оксанка росла щебетушкою і красунею. Не один хлопець сватав їхню донечку, але із села вона нікого так і не обрала. Свою доленьку знайшла аж у столиці.

Петро був її викладачем, і вона його покохала ледь не з першого погляду. Не спинила дівчину ні різниця у віці, ні відверте несприйняття такої невістки свекрухою, ні категоричне батьківське «ні» після знайомства.

Всупереч усім і усьому пішла Оксанка заміж за коханого. Як вони там уже жили, Олена не відає. Приїздила на літо додому з донечкою її Оксанка незмінно весела і, як здавалось, щаслива. Лиш зрідка після розмови з чоловіком по телефону з’являлися сльози на очах.

— Сумую за ним! — говорила донька, а Олена й вірила.

Ще й трьох років не виповнилось першій доні, як Оксана повідомила батьків, що вони знову чекають на поповнення. Та ще й неабияке — ​двійню! Щаслива теща подзвонила привітати зятя, але почула геть не те, на що сподівалась:

— Будете нам допомагати! А як я сам цілу купу дітей і жінку, яка на шиї сидить, потягну? Мама-пенсіонерка своє відпрацювала. Й так уже три роки дарма вашу доньку годую й одягаю. А тут вона аж двійню собі надумала. Я узагалі проти.

Зятя понесло, та так, що Олена вкінці вже плакала. Господи, ну кого її дитина обрала, як із таким жити і дітей виховувати? Але це був лиш початок. Найважче було попереду.

Читайте також: 19 дітей та 70 онуків: у селах на Рівненщині жінки все життя – у декреті (Відео).

З кожним місяцем Оксані ставало все гірше і гірше. Зі стаціонару вона вже й не виписувалась. Діти розвивались добре, але у вагітної доньки почались проблеми зі здоров’ям — ​не могла ходити. Спеціалісти лиш руками розводили: мовляв, то рідкісний випадок і зробити до появи дітей практично нічого неможливо.

— Готуйтесь, — ​сказали заплаканій матері, — ​після появи малюків ваша донька потребуватиме тривалої реабілітації. Це дорого. Дуже дорого.

Оксана не могла і пальцем поворухнути. Лежала і сльози ковтала, над своїм тілом була не владна.

Усі шість місяців, доки Оксана лежала на збереженні, Олена жила у домі зятя і свахи. Жодного доброго слова. Сядуть удвох на кухні і «бу-бу-бу». Інколи навіть на «Добрий ранок» не відповідали.

До своєї доньки Петро взагалі діла не мав. А до жінки ні разу так і не навідався. Як зрозуміла Олена, дитиною займалась її Оксанка, бо іншим до тієї дівчинки діла не було. Ото як наготує Олена із самого ранку їжі, так і стоїть вона до вечора. Прийде від доньки геть знесилена, а на неї онучка голодними оченятами дивиться. Не витримала — ​попросила чоловіка, аби приїхав і забрав онуку, він за нею гарно зможе наглянути — ​Олена була впевнена.

Радість від появи двох козачків була затьмарена погіршенням стану доньки. Оксана не могла і пальцем поворухнути. Лежала і сльози ковтала, над своїм тілом була не владна. Їм пояснювали, що то ненадовго, що організм молодий і швидко відновиться. Ще три місяці лежала донька, перш ніж змогла хоча б заговорити.

А коли її хлопчики почали ходити, Оксана уперше спромоглася сісти. Спеціалісти дозволили забрати її додому. Але куди? Петро ні до малюків, яких практично одразу забрала сестра Олени, ні до дружини ніяких почуттів не проявляв. Жодним словом, жодною копієчкою за цей час не допоміг.

Шість років минуло. Олена з Олексієм виховують трьох онуків мов своїх рідних діток. Хлопчики пішли уже в перший клас. Оксанка пересувається на візку. Спочатку Олена не хотіла мати нічого спільного ні з Петром, ні з його мамою, але потім вирішила, що так просто полегшувати життя зятю не збирається — ​Оксана подала на аліменти.

Тепер щомісяця у родині обов’язковий ри­туал: перед виплатою аліментів телефонує Петро і жаліється на свою важку долю, а після отримання коштів — ​свекруха вже з побажанням усього найгіршого всім і до восьмого коліна.

Анна КОРОЛЬОВА