Волинські прихильники футболу ще добре пам’ятають гру нападаючого луцької команди “Торпедо” (нині “Волинь”) Миколи Кльоца...
Волинські прихильники футболу ще добре пам’ятають гру нападаючого луцької команди “Торпедо” (нині “Волинь”) Миколи Кльоца. Це він з капітанською пов’язкою виводив своїх товаришів на календарні матчі чемпіонату України серед клубів другої ліги, радував глядачів витонченою технікою, влучними ударами по воротах суперників. Завтра найпопулярнішому гравцеві команди майстрів виповнюється 50 років. Наш кореспондент розмовляв з ювіляром про незабутні роки його спортивної кар’єри
Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ
– Миколо, не секрет, що ті хлопчаки, які фанатично у шкільні роки були віддані футболу, частенько прогулювали уроки, віддаючи перевагу заняттям у спортивних секціях, товариським матчам “двір на двір” чи “вулиця на вулицю”. І ти був таким? – І не тільки я. Нас у Луцькій середній школі № 15 таких було чимало. Звичайно, мали через це проблеми з вчителями фізики, хімії, математики, літератури, але потім намагались надолужити “просачковане”. – А хто тебе привів у справжній футбол, скажімо, у спортивну секцію ДЮСШ? – Як не дивно, Віталій Кварцяний. Він на три роки старший від мене і тренувався вже під керівництвом колишнього воротаря “Волині” Віктора Лисицина. Віталій довго не наважувався мене, надто юного і малого на зріст пацана, брати у свою старшу групу. Але потім погодився. Згодом була група підготовки при команді майстрів класу “Б”, заняття в якій вів форвард “Волині”, випускник Київського інституту фізкультури Валерій Синюк. З шістнадцяти років я вже грав на першість Радянського Союзу серед юнацьких колективів. Займався тоді з нами колишній захисник “Волині” Володимир Байсарович. У той час у Луцьку грав СК “Львів”, який очолював Ернест Кеслер. До “основи” я не пробився, тому пішов в армію. Служив у військово-повітряних силах в Астраханській області, де продовжував грати у футбол, так би мовити, на любительському рівні. Повернувшись через два роки на Волинь, знову не потрапив у команду майстрів. Отримав запрошення у рівненський “Верес”. Коли вже збирався виїжджати на учбово-тренувальний збір в Ялту, мене “перехопив” старший тренер “Торпедо” Володимир Байсарович. – Хто тоді грав у складі лучан? – Це була чи не найкраща команда за всі попередні роки. Посудіть самі: Юрій Тимофєєв, Михайло Бурч, Мирон Маркевич, Нодар Бачіашвілі, Володимир Журавчак, Анатолій Савчук, Сергій Міхін... – Потім ти один сезон грав у харківському “Металісті”. – Так, мене запросили у клуб першої ліги Євген Лемешко і Володимир Булгаков. Футбольні уроки, котрі я пройшов поруч з відомими у той час в СРСР футболістами Ростиславом Поточняком, Володимиром Лінке, Олександром Довбієм, Сергієм Мальком, Леонідом Ткаченком, Юрієм Сивухою, Геннадієм Лихачовим, я запам’ятав на усе життя. Через рік, у 1980-ому, я знову приїхав у Луцьк і шість років поспіль, до завершення футбольної кар’єри, грав у складі “Волині”. – І скільки ти зіграв матчів за свій рідний клуб, скільки забив за цей час голів? – Я ніколи цього не підраховував. А якщо грубо прикинути, то вийде понад 400 ігор. Волинські статистики підрахували, що забив за цей час 48 голів. – А згодом була дещо незвичайна сторінка у твоїй трудовій біографії... – Ви маєте на увазі десять років, які я прожив і пропрацював у селі Козлів Локачинського району? Так, це був незабутній період у моєму житті. Голова місцевого сільгосппідприємства Степан Ковальчук — неперевершений спортивний ентузіаст — запросив до себе на роботу. За ті десять років ми збудували найкращий на Волині стадіон, у середній школі відкрили дитячо-юнацьку спортивну школу, яку очолила моя дружина Людмила. Ми створили одну з найсильніших футбольних команд, яка виступала в чемпіонаті області. Разом з тим я навчився тут вести домашнє господарство — ми вигодовували свиней, курей, качок, гусей, кролів. У 1997 році з дружиною повернулися в Луцьк. Пішли працювати у загальноосвітні школи вчителями. Вона — у 26-у, я — у 5-у. Згодом я перейшов на тренерську роботу в ДЮФШ “Феміда-Інтер”. Займався спочатку з юнаками, 1991 року народження, потім — на п’ять років молодшими. Ми успішно виступали на міжнародних турнірах у Польщі, Угорщині, Білорусі, де постійно займали призові місця. А в нинішньому році, наприклад у Фінляндії, стали срібними призерами представницького міжнародного турніру. – Миколо, завтра тобі виповнюється 50. Один чи не найважливіший подарунок ти собі уже підніс цими днями. – Так, команда, яку я треную на громадських засадах,— це “Вотранс-ЛСТМ” — завоювала звання чемпіона “Волині” з футболу. А лучани були ж дебютантами цих змагань і відразу вдалось випередити значно досвідченіші клуби з Ковеля, Нововолинська, Володимира-Волинського, Рожища, Іванич, Маневич, Горохова... – І на закінчення нашої бесіди – що б ти сам собі хотів побажати на ювілей? – Насамперед — здоров’я. Я переніс складну операцію на серці і завдяки матеріальній допомозі ФК “Феміда-Інтер”, спонсорів, друзів залишився у трудовому строю. Хочу подякувати усім за підтримку.
