Хутірське роздолля тут і до сьогодні збереглося.
Волинянка розповіла, як у війну, якраз на Чесного Хреста, волинське село спалили
Але поліщуки не відірвалися від прадідівського коріння — не подалися десь по світах, а заново побудувалися. Сьогодні тут понад сто дворів, 658 жителів, які шанують історію свого невеликого, але милого серцю села
«Моїй мамі після заміжжя не довелося й прізвища міняти, бо мала таке ж, як і в тата»
Два роки тому я була у Фаринках на Камінь–Каширщині. Тоді приїжджала сюди, аби зустрітися із першою «Міс України на візку» Русланою Фариною й прослідкувати за тим, як складається доля нашої героїні (про неї «Волинь» розповідала, коли вона перемогла на конкурсі й стала відомою на всю країну, і згодом, як народила дуже бажану доньку). І вже тоді інтуїтивно відчувала, що повернуся сюди за «другою серією» репортажу, де мова піде про саме село, назва якого співзвучна із прізвищем багатьох його мешканців. І повернулася…
В одній із оглядових публікацій про населені пункти Камінь–Каширщини є таке тлумачення: назва «Фаринки» — від німецького слова «fahre» — пором, переправа. Оскільки на межі сіл Фаринки та Пнівне протікає річечка Коростянка (тепер, правда, це вже центральний меліоративний канал), то, може, колись вона була настільки повноводою, що доводилося переправляти людей поромом. Тобто версія має, як кажуть, право на існування, але вона не єдина. І не головна. Як розповідала Руслана, з якою ми, звичайно, й цього разу поспілкувалися, колись, за свідченнями старожилів, тут був пан Фарина. Фаринками кликали всіх, хто в нього працював. Ось звідси й назва села.
— Мамі моїй, — каже жінка, — після заміжжя не довелося й прізвища міняти, оскільки воно було таке ж, як і в тата.
Свого часу Руслана Фарина покинула рідне село — вчилася в Тульчині на Вінниччині, працювала в Києві. Її ж донька Настя народилася й виросла уже тут. По суті, після того, як дівчинка («моя найбільша мрія, мої ноги, мої крила») з’явилася на світ, роз’їзне життя її мами закінчилося. Не зогляділася, як і дорослою стала Настя: після школи вона навчалася у Луцькому коледжі Київського національного університету харчових технологій. Одержавши диплом, повернулася у Фаринки. Нині юнка працює в магазині сусіднього села Пнівне, є доброю підтримкою жінці, котра подарувала їй життя.
Батьків Руслани уже нема. А ось її дідусеві Авраму Фарині — 87 років. Він якраз із тих, від кого онука не раз чула, що фаринчани по хуторах колись жили, по кутках, як ще говорили. Він, зокрема, — із Козятиного. А були ще Бубічув, Лікандровий, Глєди… Фаринки поділялися на чотири частини — хутірці Березник, Шоловеча, Залужа, Мар’янівка, які згодом з’єдналися в одне село. Про свою малу батьківщину Руслана Фарина сьогодні говорить:
— Дуже люблю своє село. Якби не любила, то і не жила б тут.
І додає про особливо наболіле:
— Маю надію, що люди зрозуміють: недоступне середовище — це проблема не лише для інвалідів… Безбар’єрного простору потребують і матусі з дитячими візочками, і старенькі односельці. Якщо кожен це сприйме як належне, то і таке маленьке село, як наше, отримає шанс на нове життя… Я щиро зичу Фаринкам оновлення та процвітання.
Своєрідна ілюстрація до сказаного — фотознімок, наданий Русланою, на якому вона у своєму візочку долає піщаний шлях.
— Так я у Пнівне якось їхала…
«Зачекайте, я хустку ліччішу зав’яжу»
У Фаринках, що належать до Пнівненського старостинського округу, нема ні клубу, ні ФАПу… Єдина громадська установа — початкова школа.
Сюди і йду, бо від кого, як не від учителів, можна дізнатися більше про село та його мешканців? Зустріч із завідувачкою навчального закладу Любою Багнюк підтвердила сподівання. Як розповіла Любов Іларіонівна, у місцевій школі — 38 учнів. Є у Фаринках 51 дитина дошкільного віку (12 хлопчиків і дівчаток — у підготовчій групі, в цьому році вони стануть першокласниками). А ще 71 підліток відвідує Пнівненський ліцей. Оскільки в селі проживає 658 чоловік, то це означає, що приблизно кожен четвертий мешканець — віком до вісімнадцяти літ. Одне слово, є тут молоді сім’ї й село не зістарилося. Про односельців завідувачка школи відгукується шанобливо:
— Люди тут живуть працьовиті й щирі, такі, що завжди прийдуть на допомогу…
Про вересневу трагедію фаринчанам нагадує могила в лісі за селом, де були похоронені загиблі вояки УПА.
Моя співбесідниця згадує біду, яка сталася в травні у Пнівному: згоріла хата — багатодітна сім’я залишилася без даху над головою. Байдужих не було, коли збирали кошти, аби допомогти погорільцям. Коли ж мова зайшла про минуле Фаринок, то Любов Іларіонівна сказала, що «то вже до баби Ніни треба йти». І ось ми на обійсті Ніни Василівни Лебич, яке вражає хутірським роздоллям. Почувши, що буде й знімкування, жінка, котра вже розміняла дев’ятий десяток літ, кинулася швиденько до хати із словами:
— Зачекайте, я хустку ліччішу зав’яжу.
І вже в тій «ліччішій» хустці про своє життя розповідала, про те, що 35 літ, як поховала чоловіка, тож п’ятеро дітей, вважай, «сама поладнала, а тепер сама в хаті зосталася». Хоч, правда, без нарікань на долю говорить про свою самотність у старості. Не покинули її діти напризволяще: неподалік син із сім’єю живе, то він «і понаорював, і заволочив, аби все, що треба, посадити».
Жінка з молодих літ у колгоспі трудилася, взимку «пакулля (льон. — Авт.) на агрегаті переробляла, все здоров’я віддала». У війну ще зовсім малою була, але щось сама запам’ятала, щось від дорослих не раз чула, і дотепер не забувся той день, про який розповідає:
— У сорок третьому, якраз на Чесного Хреста, Фаринки геть спалили.
Червоні партизани йшли з одного боку, а хлопці з боївки української — з другого. О, що тут було, то хай Бог боронить! Запалювали снопка, заходили в хату і все пускали з димом. Багатьох забили тоді…
Про вересневу трагедію фаринчанам нагадує могила в лісі за селом, де були похоронені загиблі вояки УПА.
«Хазяйнувати на землі нелегко, але це праця й для душі»
Давно нема у Фаринках колгоспу, на фермах і полях якого люди трудилися, як казала баба Ніна, — здоров’я своє віддавали. Де ж тепер копійку заробляють на прожиття? Багато хто, особливо з молодших, їздить на заробітки. Мешканців села можна зустріти в Києві. Є вони в Польщі, Литві, Німеччині. І, звичайно, підсобне господарство виручає. Ось якраз із такими хотілося зустрітися, хто вдома дає собі раду. Виявилося, що й шукати далеко не треба: чоловік завідувачки початкової школи Любові Багнюк — з тих, хто не лише свій пай обробляє, а ще й ділянки односельців орендує. Загалом до семи гектарів засіває, засаджує. Тож напросилася на зустріч із Миколою Григоровичем. І не прогадала, бо не від кожного почуєш слова, сказані ним:
— Хазяйнувати на землі нелегко, але це праця й для душі.
Тож пощастило поспілкуватися не просто з добрим господарем, а й із романтиком, хоч, може, для когось гарування в полі ну геть не в’яжеться з цим станом душі. Сім’я Багнюків живе у Фаринках з 1988 року. Любов Іларіонівна родом із Тоболів. У 1983–му з дипломом вчителя початкових класів приїхала на роботу в Соснівку, де й зустріла свого Миколу. Через рік вони одружилися. Двоє синів у них народилося. Збиралися в Соснівці вже будуватися.
— А у Фаринках, — розповідає чоловік, — жив мій дядько з дружиною. У них не було дітей, тож він покликав нас до себе, аби доглянули до смерті. Так ми й стали фаринськими. Тут уже побудувалися, дітей виростили — тепер сини зі своїми сім’ями живуть у Камені–Каширському, Луцьку. А я от дочекався пенсії (був і бригадиром в колгоспі, і трактористом, багато літ кочегарив у школі) і полем зайнявся. Картоплю вирощую, жито, тритикале…
Дружина уточнює:
– І не просто вирощує, а й тішиться… Сорти картоплі підбирає — щось вимінює, інше купує. Що краще родить, добре зберігається — то те залишаємо, решту вибраковуємо.
Микола Григорович додає:
— Прийде неділька — їду в поле й дивлюся, як росте моя картопля, чи квітне вже, чи жук ще не напав. Все мені цікаво…
— Може, у вас дід куркуль був? — допитуюся жартома, бо ж не кожен з такою любов’ю працює на землі. І у відповідь чую:
— Дід мій по батьковій лінії мав багато поля й був крепким господарем.
Он звідки ця жилка! Внук дожив до того часу, коли знову можна самому хазяйнувати. Того дня Микола Григорович ремонтував трактор, якому більш як сорок років — «в колгоспі довго служив, а вже 30 літ — у мене».
… Звертаю увагу, що вулиця, на якій живе сім’я Багнюків, носить ім’я Мушки.
Виявляється, названа вона на честь Олександра Мушки, який загинув в Афганістані. І можна ще одну історію писати про життя фаринчан, яку почула в сусідньому будинку, де мешкає зі своєю сім’єю молодша сестра героя Світлана, — у заміжжі вона Дроздік. Батьків уже нема в живих, а вона береже пам’ять про брата.
— Одинадцять місяців прослужив Саша в Афганістані, — розповідає жінка, й голос її бринить на нотці сліз. — Загинув він 17 лютого 1984–го.
А виріс Сашко на Залужі — так називався цей куток багато літ до того, як уже на початку 1990–х років вулиці присвоїли його ім’я (у Фаринках увічнено пам’ять і ще одного героя–афганця — Олександра Ковальчука). Світлана показує яблуню, яку посадив колись брат. Його багато років уже нема — назавжди залишився молодим. А маленьке деревце стало деревом, яке щовесни цвіте, дарує плоди. Родина знає, що це Сашині яблука, яких він так і не скуштував.
