«У старі часи продавали землю хіба якісь недоріки. Позбутися ґрунту — ​не дай Бог»

… за один штучний суглоб треба віддати два паї?..

Поки експерти обговорюють закон про ринок землі в Україні й тішать нас тим, що мораторій на продаж ділянок сільськогосподарського призначення уже став історією, люди встигли дати свою оцінку «новій революції на селі».

— Нехай він западеться, такий ринок. Я самотня. Ходити не можу через хворі суглоби. Лікарі кажуть, що треба ставити ендопротези. Але ж то страшні гроші. Сподівалася, що як дозволять продавати паї, то зможу виручити кошти на операцію. Та чула з телевізора, що гектар землі оцінили всього у 27, 5 тисячі гривень. Навіть на один штучний кульшовий суглоб паю не вистачить, може, і два буде мало. Хіба ж то не знущання? — ​почула від літньої жінки на Ковельщині.

А загалом поки що у цій темі більше запитань, аніж відповідей. Так, згідно із законом, середня нормативна ціна гектара землі сільськогосподарського призначення до 1 січня 2030 року становить 27,5 тисячі гривень. Конкретнішу цифру радять дізнаватися у Держгеокадастрі, адже багато залежить від регіону, якості ґрунтів, місця розташування ділянки, її площі, попиту на неї. Та люди й без того уяснили, що від продажу паю на Поліссі ніхто не забагатіє.

Мінекономіки прогнозує щорічне збільшення ціни гектара угідь на 10–15%, а з 2024­го — ​суттєве збільшення попиту на землю за рахунок виходу на ринок юридичних осіб, що призведе до її подорожчання. Тому експерти не радять поспіхом прощатися зі своїми наділами.

Але чи всі прислухаються? У наших селах є багато неблагополучних родин, які за горілку батька рідного готові продати, не те, що пай. І байдуже, що в хаті голодні діти, про їхнє майбутнє ніхто не думає. Є важкі життєві ситуації, серйозні хвороби, коли нема часу чекати вигіднішої ціни. Тому можна припустити, що рух на ринку землі все одно буде: хтось зубожіє, а хтось нагріє руки.

Відомо, що в Україні є 42 млн гектарів аграрних угідь, із них 27 млн — ​це ділянки (паї), розподілені у 1990­х роках серед 6,9 млн працівників колгоспів та колгоспних пенсіонерів. Саме цю землю тепер дозволено продавати фізичним особам. До 2024 року дали право купувати не більше 100 гектарів, але ж можна записати ще й на тещу, коханку, сусідку… В Україні давно навчилися безкарно порушувати закони. Тому й тривожно: чи не втратять селяни через необізнаність або надмірну довірливість своє основне і єдине багатство?

— У війну й після неї я з кіньми на полі робила. Ще й 13 літ не було, а вже орала, боронувала. Батько з фронту не прийшов, хазяйство поляки спалили, дід Герасим умер, а діда Миколая на Сибір вивезли. Думали, що вернеться, тому гляділи його землю. І батькової було багато. Так і надірвалася змалку. Не вірили до останнього, що все заберуть. А потім я полола колгоспні буряки на дідовому полі, — ​часто розказує моя 90­літня мама, до речі, теж власниця паю — ​кількох маленьких наділів у різних кутках, які здає в оренду місцевому сільгосппідприємству.

Новий закон вона прокоментувала так: «У старі часи продавали землю хіба якісь недоріки. Позбутися ґрунту — ​не дай Бог».

Життя змінилося. Як буде сьогодні?

…сльозами абітурієнток і президентськими амбіціями

Липень у багатьох родинах — ​місяць надій і тривог. Триває вступна кампанія.

— Пройде «на бюджет» — ​буде вчитися, а як не візьмуть, то поїде до Польщі на заробітки разом із сестрою. Оплачувати навчання в Києві ми не зможемо, вдома ще троє менших. Та й хіба воно того варте? Стягувалися з останнього, щоб найстарша дочка мала диплом, а роботу за спеціальністю знайти неможливо, — ​бідкався батько цьогорічної випускниці сільської школи, яка спить і бачить себе студенткою столичного університету.

— Шкода дивитися, як дівчина переживає. Старалася, вчилася. А як те ЗНО здавала, то й ночей не мала. Каже, що хоче бути програмістом. Я в тому не тямлю, але, може, воно щось і путнє, — ​стала на бік онуки бабуся.

Бути в ролі арбітра у такій дискусії важко. Стверджують, що талант сам собі проб’є дорогу. З іншого боку, чи завжди може дитина з глибинки на рівних конкурувати з випуск­никами престижних міських гімназій, яких готують дорогі репетитори? А в селах закладів освіти стає все менше, шкільні автобуси ламаються, бо бездоріжжя, діти пропускають заняття, щоб допомагати батькам у господарстві, й учителі після уроків біжать сапати городи…

Чи не втратять селяни через необізнаність або надмірну довірливість своє основне і єдине багатство?

Сумнозвісну оптимізацію і в освітній, і в медичній, і в інших галузях виправдовують нестачею грошей, тож вішають замки на дверях сільських шкіл, ФАПів, бібліотек. Держава переклала фінансування на плечі громад — ​давайте раду, як можете. Через це вчитися, лікуватися, розвивати здібності дітей не у всіх є змога.

А тим часом нещодавно глава держави нас потішив планами збудувати «Президентський університет» на території ВДНГ у Києві, на що буде виділено 7,2 млрд гривень. Там готуватимуть фахівців з кібербезпеки, нано­ та біотехнологій, а також спеціалістів у сфері енергетики та штучного інтелекту. Обіцяють для студентів соціальний пакет, безкоштовне навчання, соцстрахування та гарантоване працевлаштування. Старт освітнього процесу в новому університеті — ​1 жовтня 2023 року, наберуть 120 осіб.

Можна було б порадіти. Але чомусь виникають сумніви у доцільності цього амбітного плану. В Україні понад 300 вищих навчальних закладів. Така кількість університетів при зменшенні числа майбутніх абітурієнтів, що пов’язано і з демографічними проблемами, і з фінансовою доступністю освіти, — ​більш ніж достатня. Навіщо ж братися за дороговартісне будівництво? Дбаєте про еліту — ​вкладайте кошти у Київську політехніку чи інші вузи з солідними напрацюваннями, плекайте кожну обдаровану дитину змалечку і в містах, і у селах, подбайте про талановиту молодь із малозабезпечених сімей. Тоді Україна зможе гордитися інтелектуалами, у батьків не болітиме серце, а в абітурієнток не буде причин лити сльози…

…суперечками щодо висоти підборів курсанток — ​учасниць параду

Пригадую, років 20 тому в одній із лікарень обласного центру зустрічали дуже поважну делегацію з­за кордону. Були в її складі посли сусідніх держав із дружинами, керівники клінік, імениті спеціалісти. Готувалися до прийому гостей серйозно: все сяяло чистотою, медики були у нових халатах, а завідувачки відділень, представниці адміністрації — ​ще й у модельних туфельках на «шпильках». Виглядало це трохи дивно, особливо на фоні приїжджих, взутих і одягнених просто і зручно. У світі жінки давно забули популярну в нас приказку про те, що краса вимагає жертв. А наші співвітчизниці, буває, досі готові цілий день стояти на підборах перед учнями у класі, вести прийом хворих, бігати у незручному взутті, вирішуючи службові справи. Болять ноги, деформуються стопи. Але зате ж гарно…

Ось свіжий приклад. Президент анонсував проведення великого військового параду до 30­річчя незалежності України 24 серпня. У ньому братимуть участь і дівчата­курсантки, які вже тренуються крокувати окремою жіночою «коробочкою». Відео з репетиції потрапило у соцмережі й викликало цілу хвилю критичних коментарів. Учасниці марширували в туфлях на підборах висотою 6,5 сантиметра. На думку багатьох людей — ​це знущання над дівчатами, які мають карбувати крок, високо піднімаючи ступні, що збільшує навантаження на хребет та опорно­руховий апарат.

У Міноборони спочатку виправдовувалися, що, мовляв, учасниці самі хочуть виглядати на всі сто, але потім під тиском обурених критиків пообіцяли закупити їм взуття з нижчими підборами.

Мені ця історія нагадала, як після аварії на Чорнобильській атомній станції Києвом під час першотравневої демонстрації крокували піонери. Більшість людей не знала про загрозу радіації, а хтось і здогадувався, але боявся вголос виступити на захист дітей.

Сьогодні українці позбуваються хронічного страху. І це одне з найважливіших досягнень нашої незалежності.

Читайте також: Зеленський написав про MH17, але не згадав про збиття літака російським «Буком».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.