Вадима називають улюбленим спортсменом британського принца.
Сам принц Гарі схилявся перед мужністю та силою волі українського воїна
Історія медика 128-ї бригади вразила багатьох і в Україні, і в світі. Вадим Свириденко втратив на війні чотири кінцівки, та, попри все, не здався і довів, що навіть після найстрашніших травм можна жити та досягати намічених вершин
«Тоді мене врятував покійний Денис Чабанчук»
«Я зразу знав, що піду воювати. Хтось казав — молодець, хтось — придурок, але все нормально… Медики — це дефіцит. Їх збирали з усієї України. А я, крім вищої освіти, ще маю медичну. Строкову службу проходив у Прикордонних військах і також був там фельдшером. Коли мені зателефонували і сказали, що «ви нам так потрібні», — ну добре, я йду. А те, що призначили у 128-му, — це вибір командирів. 4 числа я був у складі бригади. А вже у вересні ми потрапили під Щастя…» — згадує Вадим.
Медики — це дефіцит. Їх збирали з усієї України. А я, крім вищої освіти, ще маю медичну.
У 2015 році біля Дебальцевого, коли наших бійців узяли в щільне кільце російські найманці, він зазнав поранення під час спроби вивести з оточення товаришів на блокпості «Балу»: «Йшло колоною два БТРи з легкопораненими, «Урал» і КамАЗ — із важкопораненими. Наша колона була розбита. Коли БТР підірвався на міні, я сильно вдарився головою об стелю. Тоді мене врятував покійний Денис Чабанчук. Він відкрив бокові двері і просто вирвав з БТРа, коли спрацював внутрішній боєкомплект і там башта просто вилетіла. Якби не він, я би там і залишився. Коли нам була дана команда сісти на «Урал», ще на той момент двигун був цілий. Але «Урал» теж вибухнув. Я отримав додаткові контузії. І ми тоді з Денисом, сидячи в кабіні, ні він, ні я вже рухатися майже не могли. Тож просто вирішили чекати допомоги до ранку. І взагалі — зорієнтуватися, де ми, що ми. На жаль, Денис не дожив до ранку».
У перший день на протезах пройшов майже три кілометри коридорами шпиталю. І тоді на два дні зліг, бо понатирав усе, що можна. Плакали всі санітарки та медики.
Так Вадим разом із померлим побратимом пролежав на 20-градусному морозі чотири доби: «На четверту ніч я вийшов з «Уралу». Хоч сказати «вийшов» — то неправда: випав. Бо вже тоді був важким. Почув, що підходить БТР. Коли повернув голову, побачив, що не з нашої сторони. Та я тоді навіть і піднятися не міг. Мене просто закинули в БТР і відвезли до «ДНР».
«Ну что, если бы знал, что останешся вот так — без рук, без ног, пошел бы на эту непонятную войну?»
Оскільки Свириденко був фактично без ознак життя, бойовики вирішили передати його українській стороні — з обмороженнями 4-го ступеня та сепсисом… З Дніпра Вадима переправили літаком у Київ в опіковий центр: «Зранку дізнався, що потрібно ампутувати кінцівки. Морально мене просто не стало. Але лікар, яка це повідомила, сказала: «Тобі треба жити. Якщо ти вже таке виніс, то живи заради інших. Тобі будуть зроблені протези, в тебе є сім’я, вона тебе підтримує». Дружина на той момент була вагітна. І це перші зернятка, які дійсно дали свої ростки. Що треба жити заради когось. Коли мені принесли протези нижніх кінцівок, сказали, що «ми тобі милиць не дамо, ти маєш встати і йти». Звичайно, було важко. У перший день на протезах пройшов майже три кілометри коридорами шпиталю. І тоді на два дні зліг, бо понатирав усе, що можна. Плакали всі санітарки та медики. Це я вже потім бачив. Але бажання рухатись було. Воно мало надзвичайну силу. Я йшов, йшов і йшов…»
«Насправді моя історія тісно пов’язана з волонтерами. Коли я після Дніпра потрапив до київського шпиталю, до мене приїздили люди фактично з усього світу. Дуже багато приходило киян. Якось завітали пенсіонери. Розумів, які у них гроші й намагався відмовитися від зібраних коштів, та вони категорично заявили, що так я їх ображу. Звісно, велика підтримка була від родини. А от один із ватників-лікарів якось сказав: «Ну что, если бы знал, что останешся вот так — без рук, без ног, пошел бы на эту непонятную войну?». На що я відповів: «Пішов би, адже це моя Батьківщина, на яку напав ворог». Більше він до мене не підходив. Тож ситуації були різні, але добро завжди перемагало», — розповідає Свириденко.
«Коли вперше пробіг по колу 200 метрів, американці аплодували»
Він каже, що дуже вдячний «афганцям», бо реабілітація, яку отримав в Україні, — результат допомоги ветеранів афганської війни, які пройшли такі випробування і свій досвід передають учасникам АТО: «Саме вони вчили мене ходити по коридору, по сходинках. Лише завдяки їм до США я приїхав уже більш-менш підготовлений до протезування й тривалої реабілітації. Узагалі я зірвав джекпот на війні і зірвав джекпот після. Тоді Пентагон надав місця для наших поранених і впродовж восьми місяців ми проходили там відновлення. Фактично я здійснив своєрідну «американську мрію», побачивши, як держава ставиться до своїх військовослужбовців. Вони ніколи нікого не кидають. Там є реабілітаційні центри, закон, фахівці і якісна медицина. У Штатах після протезування мене навчили, як не залежати від оточуючих. Коли я лежав у лікарні в Києві, то мені постійно допомагала санітарка. А американці зразу сказали: «Зніми верхні протези». Я зняв. «Тепер одягни». Я кажу, що не вмію. Вони були дуже здивовані. Через п’ять хвилин я сам їх одягав. Насправді нічого складного в цьому не було».
Вадим жартує, що тамтешні лікарі не відпустять тебе додому, поки не приготуєш сам їжі: «Це так звані «розумні кухні». Тепер такі є й у львівському шпиталі… Насправді, це не тільки про готування. Бо ж людина, яка залишилася вдома сама, має вміти про себе подбати. Я вчився використовувати предмети побуту, майструвати, шити, самому одягатися… Коли вперше пробіг по колу метрів 200 — американці аплодували. А перед від’їздом із США встановив особисті рекорди: пробіг на протезах 5 км, проплив 1 км!»
Зрештою, якщо ви прикуті до візка, можна шити, вишивати, майструвати, але точно не спинятися! Щоб людина взяла за правило: я можу зробити все сам.
У 2016-му представляв Україну на марафоні морської піхоти США. Він не просто подолав дистанцію у 10 км і увійшов у сотню перших, а й показав найкращий результат серед усіх учасників на протезах. Згодом на «Іграх Нескорених» виборов бронзову медаль у змаганнях із веслування на тренажерах. Нині Вадим Свириденко — Уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій.
Читайте також: «Росія - не окупант»: п'яні виродки махали російським прапором на Майдані Незалежності (Відео)
«Я на коліна не падатиму, і в мене такі самі друзі…»
На запитання, що може побажати бійцям, які зневірилися, Вадим каже: «Порада лише одна — не здаватися. Часто наголошую, що я — продукт сучасної реабілітації, дивіться на мене і робіть так, як я. Знайдіть собі заняття. Це можуть бути спорт, громадська робота, допомога і спілкування з іншими людьми. Зрештою, якщо ви прикуті до візка, можна шити, вишивати, майструвати, але точно не спинятися! Щоб людина взяла за правило: я можу зробити все сам. І найважливіше — що воно має бути у кожного в голові. Без цього — ніяк. І, звісно, звертаюся до рідних: ваша допомога має велике значення, будьте поруч. Для кожного такого пораненого, передусім, мотиватором є сім’я. Я прошу мам, дружин, щоб вони підтримували цих бійців, їхніх чоловіків, синів. І тоді вони психологічно будуть підніматися і дякувати їм, будуть таки робити кроки вперед. Якщо ж говорити про підтримку держави, хотілося б мати її більше на усіх рівнях і від усіх міністерств. Адже це загальнодержавна проблема і розв’язувати її можемо лише спільно. Останнім часом у нас дуже мало показують воїнів. Програм про ветеранів на радіо, телебаченні взагалі немає. Тому й існує зневіра та байдужість суспільства, а з ними — і зневіра самих захисників. Якщо ж дивитися масштабно, то ми або створюємо сильну державу, або стаємо на коліна. Я на коліна не падатиму, і в мене такі самі друзі».
За матеріалами nv.ua, lb.ua, golos.com.ua, radiosvoboda.org.
Ольга ВЕКЕРИК
