За два дні витягнув із поля бою майже 90 бійців

Лікар-реаніматолог на Донбасі отримав позивний Айболіт. Улітку 2014 року батальйон «Миротворець», у якому Всеволод Стеблюк очолював медслужбу, одержав завдання провести зачистку Іловайська від бойовиків після його запланованого штурму. Вся операція мала тривати добу. Медичну службу розгорнули у залізничному депо.

— Там вже закріпилися десь 20 людей батальйону «Херсон». І на п’ять днів іловайське депо стало нашою цитаделлю, яку ми тримали під цілодобовими обстрілами, — ​згадує Всеволод Стеблюк. — ​Перші поранені з’явилися на третій день, коли терористи пристрілялися і все активніше посилювали щільність вогню. Згодом стало зрозуміло, що ситуація критична, а відступати неможливо, бо бійці перебували в трьох кільцях оточення.

Там вже закріпилися десь 20 людей батальйону «Херсон». І на п’ять днів іловайське депо стало нашою цитаделлю, яку ми тримали під цілодобовими обстрілами.

– Тоді був розроблений план відступу — ​підпалити ремонтний цех, де були тепловози з соляркою, і під прикриттям димової завіси прориватися через ворожий блокпост у напрямку Маріуполя. Почати виходити мали опівночі, — ​пригадує Айболіт.

Але згодом надійшла інформація, що бойовики надають «зелений коридор». Поки велися перемовини з керівництвом російського угруповання про умови виходу з оточення наших підрозділів, росіяни почали пристрілювати по голові колони міномет. Наші військові пішли з боєм на прорив, відстрілювалися.

 

Бог так направив, що я вижив у тому пекельному вогні і міг рятувати, а потім вести перемовини з росіянами і таким чином допомогти. Це, мабуть, той вчинок, для якого Господь беріг мене всі 50 років.

— Машини з бійцями почали хаотично рухатися, щоб урятуватися і не дати противнику розстріляти їх, як у тирі. Фактично техніка була майже вся знищена, навкруги все горіло, вибухало. Свій старенький ЛуАЗ 967М з відкритим верхом я намагався заховати за якусь броню, бо в салоні було повно поранених. Куди їхали — ​вже було не зрозуміло. На віражах хлопців викидало з автомобіля, ми їх знову затягували назад. Та після одного разу, коли поряд вибухнула міна, машину підкинуло, і ми всі з неї повилітали… — ​розповідає Всеволод Стеблюк. Медик отямився аж через три години. Він почав збирати поранених і підтягувати під скотомогильник, який став укриттям.

— У бінокль я почав вивчати місцевість. Помітив БМД з білим прапором. Думав, що поранених збирають. А звідти російські військові добивали ще живих. Тоді ми майже зарилися у пісок скотомогильника, приготували гранати, та нас не помітили. У вцілілих була можливість дочекатися ночі і піти, але навіть думки покинути поранених не було.

Тоді Всеволод Стеблюк вирушив до ворога на перемовини. Перед цим написав дружині смс, де вказав координати і про велику кількість поранених. Вона вже в Києві передала цю інформацію в Генштаб. Він зізнається, що був готовий, що його просто розстріляють. Але попри це дістав з медичної сумки прапор із червоним хрестом та пішов у бік ворога.

— Коли дійшов до росіян, то сказав, що я з Червоного Хреста. У мене було два посвідчення — ​українською мовою і англійською. Я дав російському офіцерові, який мене почав розпитувати, посвідчення іноземною. Він обурювався, що довкола бандити, а не поранені. На моє запитання, чи воював у Чечні, він сказав, що у другу чеченську війну. Я відповів: про яких бандитів йде мова, адже і він захищав свою країну, і навіть там рятували поранених. Сказав, що й у мене поранені і я маю їх вивезти — ​і крапка. Так якось вдалося домовитися, — ​згадує Айболіт. — ​Якимось дивом медична машина виявилася неушкодженою. Її завели, поклали поранених і поїхали у те місце, на яке вказав російський військовий.

Майже дві доби чоловік самотужки збирав та вивозив українських бійців. У маленьку «Жужу», так охрестили машину медика, за один раз вдавалося завантажити до 10 поранених.

На другу добу приїхала колона 8-ї санітарної роти і доправила всіх врятованих на аеродром. Згодом з’ясувалося, що Всеволод Стеблюк у пеклі під Новокатеринівкою врятував 87 українських бійців. Для військового лікаря, який у надскладних обставинах залишився вірним клятві Гіппократа, війна не закінчилася. Полковник служить заступником начальника Української військово-медичної академії. Першим серед військових лікарів нагороджений найвищою відзнакою України — ​Орденом Свободи та удостоєний звання «Народний герой України». Представляв Україну в парламенті Великої Британії, в Пентагоні, в Канаді.

Читайте також: Покохала на фронті «москаля», який приїхав воювати за Україну

Зараз він займається реабілітацією поранених українських воїнів, підготовкою військових лікарів та санітарних інструкторів і продовжує їздити на фронт. А ще, крім автомата, взяв у руки… гітару. Про нього кажуть: лікує тіло і душу — ​зціляє як лікар, співає як бард. Він — ​лауреат фестивалю «Пісні, народжені в АТО», автор автобіографічної книги «Синдром АТО. Нотатки Айболіта», яку написав для співгромадян, щоб знали про долю таких самих українців, які в наш час опинилися в надзвичайних умовах.

— Так, ми згуртувалися як нація, ми визначилися з поняттям «свій — ​чужий», ми позбулись імперського комплексу меншовартості й усвідомили, чим є для нас Російська Федерація. І війна з її жертвами — ​це плата за те, що ми здобули й що збагнули. А Іловайськ — ​це те, що мені завжди болітиме… — ​каже Всеволод Стеблюк, який зрозумів своє земне призначення. — ​Бог так направив, що я вижив у тому пекельному вогні і міг рятувати, а потім вести перемовини з росіянами і таким чином допомогти. Це, мабуть, той вчинок, для якого Господь беріг мене всі 50 років, — ​поділися Стеблюк в одному зі своїх інтерв’ю.

Олександр ТЕРЕВЕРКО,
Ірина ПАСІЧНИК.

За матеріалами mil.gov.ua, radiosvoboda.org.