Кімната нагадує швидше експозиційний зал.
Поліщук-самітник пише картини, виготовляє гітари і різьбить по дереву
А з молодості років п’ятнадцять Василь Мороз їздив по весіллях, грав на синтезаторі, розслаблявся за чаркою, через що значною мірою й сім’ю втратив. Та якогось прекрасного дня, як каже чоловік, вирішив «відмовитися від алкоголю й жити правильно», і це стало для нього «релаксом, самолікуванням — фізичним і духовним»
«Не думали, що така хата в художника?»
— Не підкажете, де живе Василь Мороз? — запитання до перших зустрічних чоловіків у Олениному, що на Камінь-Каширщині.
У відповідь — мовчанка, тож додаю уточнення:
— Він малює картини…
І лише після цього чую роз’яснення, на яку вулицю повернути, — «крайня хата — то його». Однак відразу ми таки не потрапили до Василя Мороза. Ще довелося розпитувати, де його обійстя. І коли нарешті зустрілися, то Василь Миколайович сказав, що бачив, як чужа машина мимо проїхала, й зауважив:
— Не думали, що в такій хатині живе художник?
В хлівчику, де колись, певно, мукало, хрокало й кудкудакало, облаштував літню майстерню.
По правді, цей будиночок швидше схожий на пустку, яких по селах багато, — двір геть зарослий травою. Вже потім додивилася, що на його стіні — олень намальований. Це й могло бути першою підказкою про заняття господаря. Тільки ж за ялиною з дороги силуету тварини не видно. А мешканці Олениного не могли зразу зорієнтуватися, кого саме шукаємо, бо, як сказав наш герой, у селі чотири Василі Морози. Є навіть повні тезки.
Отож у хатині, двір якої густо поріс травою, живе чоловік-самітник. Він не садить давно города, не тримає ніякої живності, що незвично для села, тільки малює картини, виготовляє гітари, навчає юних односельців грати на цьому інструменті, займається різьбою по дереву. В одній із кімнат старенького батьківського дому — своєрідна виставка робіт майстра. А в хлівчику, де колись, певно, мукало, хрокало й кудкудакало, облаштував літню майстерню. На запитання, чи не вважають односельці його диваком, Василь Миколайович каже:
— Не так диваком, як хитруном… Мовляв, як то прожити в селі, не господарюючи? Зараз багато хто збуває хазяйство й їде невідь-куди на заробітки. Я ж удома своїми руками зароблю на прожиття, скільки зможу. А зайвого мені не треба. Тож не подамся на чужину в рабство, аби на машину чи якусь техніку збити грошей. А от чи дивак я, то скажу по правді, що в селі завжди таким людям непросто жилося. Але я ніколи ні на які пересуди не звертав уваги і робив, як вважав за потрібне. Слава Богу, моє ремесло затребуване. Мене запрошують у школі щось написати чи в церкві. Дехто думає, що я невідь-які гроші заробляю й на своїх картинах, хоч це й не так, бо продаю їх за помірною ціною.
«15 років я грав по весіллях, були п’янки-гулянки, через що мене й дружина покинула»
Василь Мороз, який сьогодні веде усамітнене, навіть аскетичне життя, не завжди дотримувався принципів, які зараз відстоює. Зовсім юним, після восьмого класу, він вступив до Камінь-Каширського професійного училища. Оскільки з дитинства любив малювати, то обрав фах різьбяра по дереву. Відслуживши згодом в армії, повернувся додому. Пригадуючи той час, розповідає:
— Було у мене ще одне захоплення — музика. В училищі брав участь у вокально-інструментальній групі. Тож після служби захотілося мені на весіллях грати. 15 років заробляв так. Ясно, що були п’янки-гулянки. У тридцять одружився. Дружина трохи зі мною їздила — мабуть, думала, що так буде краще. А потім зрозуміла, що таке життя — не її стихія. І через три роки, коли в нас уже два сини росло, покинула мене.
Так буває, розмірковує чоловік, коли зійшлися двоє людей, які не змогли одне заради другого чимось пожертвувати. А відмовився Василь Мороз від своєї «стихії», коли в якийсь момент йому стало ясно: треба щось міняти у житті.
— У мене серце слабе, — каже Василь Миколайович. — І коли б залишився у тому ритмі, який мав багато років, роз’їжджаючи по весіллях, то мене б досі вже, мабуть, закопали. Хоч і пропонували контракти, та я сказав: «Хлопці, я переходжу на своє рідне — живопис».
Чоловік не просто від весіль відмовився, а й від чарки. Він вибрав здоровий спосіб життя. Його дні ось уже впродовж років п’ятнадцяти заповнені роботою над картинами, яка стала для нього, як сам каже, релаксом, самолікуванням — фізичним і духовним. А ще він виготовляє гітари й дає перші уроки гри на цьому інструменті охочим сільським хлопчакам. Пригадує, як колись узявся за майстрування гітари, «не маючи зеленого поняття» — як мовиться, всліпу («це зараз інтернет усе підкаже, а тоді виручали хіба старі книги»). Сьогодні, коли на рахунку Василя Миколайовича не менше 70 інструментів, зроблених із нуля чи відреставрованих, він знає досконало, які породи дерев потрібно підібрати, аби гітара видавала гармонійні звуки. А ось чи може зробити такий інструмент людина, котра сама не грає, не тямить у музиці? Коли про це зайшла мова, чоловік сказав:
— Може, звичайно, взятися за цю справу той, хто просто має здібності столяра, якщо буде з чогось копію робити. Але людина далека від музики, не знаючи тонкощів звучання, не настроїть інструмент так, аби жодна нотка не фальшивила.
«У моєму рідному селі є ліс, річка — те, без чого не можу себе уявити»
На картинах Василя Мороза, які виставлені в кімнаті, що швидше нагадує експозиційний зал, — в основному пейзажі. Є тут і поліські краєвиди, і карпатські.
— Це вже з написаного раніше, що залишилося після того, як роботи перебрали, — каже Василь Миколайович. — Маю постійних клієнтів, які купують картини на подарунки. Дехто вже цілу колекцію придбав. Багато моїх пейзажів у Камені та й у Луцьку є. Буває, щось на замовлення виконую, і не на ДВП, а на полотні, то те не залежується.
Маю постійних клієнтів, які купують картини на подарунки. Дехто вже цілу колекцію придбав.
А стосовно того, що на картинах зображена природа, додає:
— Малюю те, що люблю. У моєму рідному селі є ліс, річка, без яких не можу жити. Тому й не подався нікуди зі свого Олениного. Хоч була така можливість. Коли відслужив в армії й вернувся додому, то мене запрошували в одну з київських фірм, котра якраз відкривалася, — потрібен був різьбяр. Але я відмовився від такої звабливої перспективи. Сказав: «Хлопці, почекайте, я тільки-но вернувся з великого міста (строкову проходив у Саратові, де мав цікаву роботу в штабі — виручив фах, здобутий в училищі)». Місто — це не моє…
Читайте також: Повертаючись якось із Польщі, Марія Вітичук везла 25… зів’ялих троянд
Без алкоголю й «правильно», як каже сам, живе майстровитий чоловік.Чому ж не одружився вдруге й залишився самітником? Коли на цю делікатну тему зійшла розмова, чоловік сказав:
— Можна було створити сім’ю. Ще й зараз (не хвалюсь) сватають мені жінок. І хороші кандидатури серед потенційних супутниць є. Але з духовної точки зору я цього не вітаю. Один раз женився, Бог дав дітей, то вдруге нема сенсу створювати сім’ю…
Самотній чоловік присвятив себе творчості, яка свого часу порятувала його, відновила душевну гармонію, стала сенсом життя.
